Ой, діточки сідайте ближче, розповім вам історію, яка буває, коли доля виносить тебе з дому, та ще й кидає в чужі обійми не від щастя, а від того, що сили більше нема.
Була в нас одна дівчина Олеся, працьовита, як мурашка. І роботу справляла, і хату прибирала, і обід варила, і комуналку вчасно вносила. А її чоловік, Дмитро, цілими днями на дивані лежав, у телефоні сидів. Колись працював, та раптом вирішив, що начальник гнобитель, і звільнився. Обіцяв, що незабаром знайде щось краще, але минуло пів року, а «незабаром» так і не настало.
А ще з ними жила його матір, Ганна Іванівна. Ой, язик у неї як терен колючий! Що б Олеся не приготувала усе не так: то каша пересолена, то суп рідкий, то вареники розварилися. А синові все підтакує: «Ти ж, Дмитрику, не спіши, ти в нас розумний, вартий кращого!»
А Олеся все на собі тягла. І гроші заробляла, і вечерю ставила, і посуд мила. Навіть чай їм у кімнату носила, бо їм лінь було встати.
Скільки разів вона благала чоловіка хоч якусь тимчасову роботу знайти а він у відповідь: «Не буду дрібничами займатися, шукаю щось гідне». А мати його додасть: «Не натискай на нього, він і так страждає».
Ви думаєте, хтось її почув? Та де там! У них своя істина була: поки вона працює значить, усе добре. А те, що вона від втоми на ногах не стоїть то дрібниці.
Я й сама так колись жила Памятаю, як сама все тягла, а вдячності жодної. Спочатку думаєш ще трохи, і зміниться, потім потерплю заради сімї. А потім розумієш: терпиш для тих, кому це й не потрібно.
Кажуть, я сама винувата, що опинилася в домі для літніх. Може, й так. Бо не пішла раніше, коли ще сили були, не сказала «годі». А тягла, поки зовсім не звалилася.
Ось і Олеся того дня зібрала речі і пішла. Не знаю, куди саме, але знаю, чому. Бо втомилася бути й кухарем, і прибиральником, і годувальником, і ще й «недостатньо хорошою» для тих, кому віддавала останні сили.
Отак, дітки Бережіть себе. Бо якщо ви самі не будете ніхто за вас цього не зробить.