Доню, не думай поганого! Я не бомж. Мене звати Борис Гнатович. Я приїхав до доньки… Це важко розповідати…
До Нового року лишалися лічені години. Усі співробітники давно розійшлися, але Світлану ніхто не чекав.
Щоб не виходити на роботу другого січня, вона вирішила закінчити справи заздалегідь.
Додому вона встигне: у холодильнику чекали два салати, фрукти та пляшка шампанського, які вона приготувала ще вранці.
Наряжатися їй було ні для кого. Так кортіло скинути туфлі на підборах і вмоститися в теплу домашню футболку.
Так вийшло з Олегом вони розійшлися півроку тому, і розлучення було настільки болючим, що Світлана навіть не думала про нові стосунки.
Зараз їй було комфортно наодинці…
Олег намагався повернути її, дзвонив кілька разів, але Світлана не хотіла починати все спочатку. Нічого доброго з цього б не вийшло. Вони не пара. Надто багато болю.
Вона навіть згадувати про нього не хотіла це минуле. Навіщо псувати собі свято?
Світлана вийшла з маршрутки. Ще кілька кроків і вона вдома.
Біля підїзду, на лавці, вона раптом помітила старого чоловіка. Поряд із ним стояла невеличка ялинка.
Мабуть, чекає на когось, подумала вона.
Світлана кивнула на привітання, і чоловік, не підводячи очей, відповів тим самим.
Їй здалося, що в його очах блиснули сльози. Чи то було відблиском вогнів вона не вважала, швидко зайшла до підїзду.
Надвечір підморозило, і вона здригнулася від холоду.
Після душу вона одягла мякі домашні штани, налила кави і підійшла до вікна.
Дивно, але той чоловік все ще сидів на лавці.
Минула вже година, як я вдома. До Нового року дві години. Якщо він чекає на когось, то чому досі тут? І ці сльози…
Вона накрила стіл, увімкнула ялинкову гірлянду, але думки постійно поверталися до самотнього старого.
Ще через півгодини вона знову глянула у вікно. Він сидів нерухомо.
Може, йому погано? Так можна й замерзнути…
Світлана швидко накинула куртку і вийшла надвір.
Підійшовши до лавки, вона сіла поруч.
Старий підвів на неї очі і відвернувся.
Вибачте, у вас все гаразд? Я помітила, що ви довго сидите сам. На дворі холодно… Можу чимось допомогти?
Він глибоко зітхнув:
Нічого, доню… Все добре. Трохи ще посиджу й піду.
Куди?
На вокзал. Додому.
Та це ж не вихід! Я не хочу вранці побачити вас тут замерзлим. Вставайте! Ідемо до мене. Зігрієтеся, а потім поїдете, куди треба.
Але ж…
Жодних «але»! Ходімо!
Якби зараз її побачила подруга Оксана, вона б точно здивувалася. Але Оксани тут не було, а залишити старого на морозі Світлана не могла.
Дідусь підвівся і взяв у руки ялинку.
Дозвольте взяти?
Звісно, візьміть.
У квартирі він скромно поставив ялинку в коридорі, роззувся.
Кожен рух давався йому з труднощами видно було, що він досить змерз.
Він сів на кухні, Світлана налила йому чаю. Він довго грів руки, обхопивши кухоль, зробив кілька ковтків і підвів на неї погляд.
Доню, не думай поганого. Я не бомж. Мене звати Борис Гнатович. Я приїхав до доньки… Це важко розповідати…
З її матірю ми розійшлися давно. Я винен. Зрадив, закохався в іншу, як дурень…
Спочатку ховався, але дружина дізналася про мене й Катрусю. Почалися сварки, і одного дня я вийшов із дому, пішов до неї…
Доньці тоді було пять.
Спочатку я намагався допомагати, але Олена, колишня дружина, була гордою. Відмовлялася від усього навіть від аліментів, сказала, що сама виховає доньку.
Я намагався передавати гроші через батьків, але вона й цього не приймала! Ні, і все!
Вона налаштувала доньку проти мене.
Одного разу я прийшов до садка, хотів передати іграшку, а донька відвернулася і сказала: «Ти мені не тато».
Тоді я зда