Там, де сходилися стежки, я зупинилася й обернулася:
Пане, годі вже ходити за мною, наче тінь! Я ж казала ношу жалобу по чоловікові. Не переслідуйте мене! Мені страшно! голос мій здригнувся.
Памятаю, памятаю Але мені здається, що жалобу ви носите не по ньому, а по собі. Вибачте, не вгавав мій шанувальник.
…Я приїхала до санаторію, шукаючи спокою. Хотілося тільки шепоту лісу та співів пташок, а не назольливих залицянь. Нещодавно раптово помер мій чоловік. Потрібно було зібрати думки, пережити цю втрату.
…Ми з чоловіком, Іваном, почали ремонт у хаті, відкладали кожну копійку, ні в чому собі не дозволяли, аж раптом Іванові стало погано, швидка не встигла. Другий інфаркт. Поховавши його, я залишилася сама без чоловіка, без ремонту, але з двома синами-підлітками. Руки опускалися. Як жити далі?
На роботі дали путівку до санаторію. Я спершу відмовлялася. Навіть з хати виходити не хотілося. Та колеги наполягли:
Ти не перша вдова й не остання. Діти ж на тебе чекають. Треба жити! Поїдь, Марічко, провітрись. Приведи думки до ладу.
І я, зітхнувши, поїхала.
Минуло сорок днів після смерті чоловіка. Біль не втихала.
У санаторії мене поселили в кімнаті з жвавою дівчиною Олею. Вона сяяла, наче сонечко, і це мене дратувало. Не хотілося ділитися своїм горем. Та й нащо цій дівчині мої сльози? До неї липнув жартовливий аніматор. Як то кажуть, у санаторіях усі або холостяки, або розлучені, або ті, хто шукає розради після втрати. Мене не обдуриш Я попередила Олю: «Цей жартівник, певно, уже не вперше одружений».
Вона лише сміялася:
Ой, не лякайте, Марічко! Я вже не така наївна
І «досвідчена» Оля щовечора йшла на побачення. А я тиждень не виходила з кімнати. Читала книжку, не памятаю яку, дивилася телевізор, не бачачи екрану.
А одного ранку прокинулася з дивним почуттям легкості. Виглянула у вікно краса! Вирішила пройтися лісом, послухати пташок. І ось на шляху зустрівся мені чоловік.
Я вже помічала його у їдальні. Не сподобався він мені невисокий, з нахабним поглядом. На голову нижчий за мене. Фу Неприємний тип.
Але був охайний, виголений, одягнений, як з голки. Кожен вечір він вклонявся мені, а я лише кивала з вимушеною ввічливістю. А потім він сів за мій стіл.
Нудьгуєте, пані? запитав він бархатним голосом.
Ні, відповіла я, напружуючись.
Не брешіть, дівчино. На вашому обличчі смуток. Може, я допоможу? не відставав він.
Ви вгадали. Смуток по чоловікові. Ще питання є? я встала, показуючи, що розмова скінчена.
Вибачте, не знав. Мої співчуття. Але давайте познайомимось. Василь, поспішив він сказати.
Було видно, що боїться мене впустити.
Марія, буркнула я й пішла.
З того дня Василь що-вечора приносив мені букети дзвоників. Ці квіти росли скрізь. Не брешу було приємно. Але далі я йти не хотіла. Нащо?
Василь не здавався. Він почав супроводжувати мене на вечірніх прогулянках. Я навіть взуття без підборів вдягала, щоб не виглядати височенною. А йому було байдуже на свій зріст, на блискучу лисину. Зрозуміла жінок він вабив голосом. Такого тембру я ще не чула. Мабуть, потрапила в його «сіті».
Ми вже ходили на танці, їздили до міста по фрукти Василь не раз намагався затягнути мене до своєї кімнати. Та я, мов солдатик, не піддавалася.
Нарешті, він нагадав:
Марійко, завтра відїзд. Може, зайдеш до мене на чашку чаю?
Подумаю, відповіла я невиразно.
Настав останній вечір. Вирішила не ображати Василя та зайти, знаючи, до чого це приведе
Стол був гарно накритий. «Певно, посуд з їдальні прибрав», подумала я з усмішкою. Василь запропонував сісти. Зн