**Щоденниковий запис**
Ранковий холодок обіймав вулиці, коли я йшла порожньою дорогою за містом. Замість звичного галасу лише шелест листя під ногами. Та раптом увагу привернув рух попереду.
З-за повороту вийшла вівчарка, міцно стиснувши в зубах білий пакет. Вона йшла впевнено, ніби виконувала важливе завдання. Я притулилася до узбіччя, дивуючись, коли біля собаки зупинився старий «Запорожець». Водій навіть не заглушив двигун просто вихопив пакет із пащі, рвонув геть, немов боявся, що його побачать.
«Що за чортівня» прошепотіла я, але собака вже спокійно повертала назад, ніби так і треба.
Я спробувала забути цю картину, але наступного ранку все повторилося. Той самий пес, той самий пакет, і знову «Запорожець», що зникає в тумані. Цього разу я пішла слідом.
Вівчарка завернула на закинуту вулицю й зупинилася біля похилого будинку. Коли двері скрипнули, зявився чоловік високий, з грубими рисами. Він кивнув псу, немов хвалив, і забрав його всередину.
Наступного дня я наважилася підійти ближче. Завішані вікна, мертва тиша. Але в сараї стояли ящики з різким запахом хімії, а на кухні під яскравою лампою той самий чоловік розкладав білий порошок по пакетам. Собака сиділа поруч, наче відданий помічник.
Мене пронизало жахом. Все зрозуміло: пес був лише курєром, а його господар навіть не бруднав руки.
Тремтячи, я викликала поліцію.
Через тиждень усе місто говорило про затримання главаря злочинної групи. А вівчарку відвезли в притулок вона була лише інструментом у чужих руках.
