До кого ви? Ганна Петрівна разом з Андрієм вийшли на ґанок і дивилися на гостю. До Ганни Петрівни! Я онука, точніше, правнучка її. Я внучка Остапа старшого сина Ганни Петрівни.
Ганна Петрівна сиділа на лавочці, залитій сонцем, і насолоджувалася першими теплими днями. Ну ось і прийшла весна. Лише Богу було відомо, як вона пережила цю зиму.
«Ще одну таку не переживу!» подумала вона і з полегшенням зітхнула. Вона не боялася смерті. Навпаки чекала на неї. Грошей на похорон давно назбирала. Вбрання теж купила.
Ніщо вже не тримало її на цьому світі.
***
Колись у неї була велика родина чоловік, Петро Степанович, високий, кремезний чоловік, і четверо дітей три сини й донька. Жили дружно, рідко сварилися, допомагали один одному. Діти виросли й розлетілися, як птахи.
Двоє старших синів вступили до інститутів, а потім розїхалися по містах. Середній навчався погано, але згодом розпочав власну справу, яка змусила його виїхати за кордон. Донька також не залишилася в селі вилетіла до Києва та незабаром вийшла заміж.
Спочатку діти часто навідували батьків. Писали листи, а з появою мобільників дзвонили. Зявилися онуки. Ганна Петрівна брала стару валізу й їхала до когось із них доглядати малечу.
Але й онуки виросли. Тепер вони рідко кликали бабусю, а про візити й зовсім забули робота, сімя, власні діти.
Востаннє вони зібралися, коли не стало Петра Степановича. Такий здоровий чоловік, здавалося, проживе вік, але доля вирішила інакше.
Поховавши батька, діти розїхалися. Спочатку ще дзвонили матері, але з часом і ці розмови зникли.
Ганна Петрівна намагалася телефонувати сама, але відчула, що їй не раді, і відступила. Так і жила останні десять років. Іноді хтось із дітей згадував про неї, тоді вона тиждень ходила з посмішкою.
***
Одного разу вона знову сиділа на лавочці й думала про своє.
Добрий день, тітко Ганно! за тином стояв молодий чоловік і всміхався. Памятаєте мене?
Вона примружила очі:
Андрій? Ти ж?
Так, тітко Ганно! зрадів він і зайшов у двір.
Андрій був сином сусідів, які без сварки дня не проживали. Вона памятала його вічно голодним, знедоленим хлопчиськом. З жалю годувала його, віддавала старий одяг і пускала переночувати, коли його батьки влаштовували гулянки.
Батьки Андрія невдовзі померли. Його забрали в дитячий будинок, і з того часу Ганна Петрівна його не бачила.
Де ж ти був стільки років? зраділа вона.
Спершу в дитбудинку, потім армія, а потім навчання. Повернувся додому. Хочу село піднімати!
Що там піднімати? махнула вона рукою. Усі розїхалися.
Нічого! Я впораюся!
І в житті Ганни Петрівни зявився промінь світла. Андрій влаштувався до найбільшого фермера в селі. У вільний час лагодив свою хатинку й допомагав їй по господарству. Вона почала називати його «синочком». Так вони прожили три роки.
Їду, тітко Ганно, вибачливо сказав він одного дня. Фермер зовсім зажерливий. Працюємо, а гроші платити не хоче. Поїду на заробітки.
Їдь із Богом! відповіла вона.
І знову залишилася одна.
***
Добрий день, тітко Ганно! почувся знайомий голос. Вона підвела очі й побачила Андрія за тином.
Андрію! Невже ти?
Я, тітко! високий, гарно одягнений чоловік увійшов у двір. Повернувся. Назавжди!
Ой, яка радість! зворушено заметилася Ганна Петрівна. Заходь, заходь! Зараз чаю наготую!
Чай добре, усміхнувся він. Але спершу зайду додому. Не знав, що тебе застану, гостинців не взяв.
Незабаром вони сиділи за столом, пили чай із гарних чашок і не могли наговоритися.
Я вже й на той світ збиралася, Андрію, зітхнула вона.
Навіть не думай! жартівливо погрозив він пальцем. Я тепер тут. Житимемо на заздрість усім! Заробив грошей, розвиватиму своє господарство. Тобі ще рано!
Господарі! Чи є хто вдома? дзвінкий голос порушив їхню ідилію. Ганна Петрівна визирнула у вікно й побачила дівчину в легкому пальті.
До кого ви? вона з Андрієм вийшли на ґанок.
До Ганни Петрівни! Я правнучка її. Онука Остапа.
Вони переглянулися.
Дзвонила вам, але телефон не працював. Тому приїхала просто так.
Заходь! запросила Ганна Петрівна, а Андрій узяв валізу.
Дівчина, Олеся, із задоволенням їла пригощ