Навязлива свекруха заходила, ніби до себе, поки я не віддячила їй тим самим.
Буває, що ворог у домі не чужак, а свекруха з лагідними очами та контейнером, повним підозрілих котлет. Мене звуть Оксана, я заміжня вже два роки, і, як кажуть, у нас із чоловіком все було чудово доки його матір не почала «гріти наш дім» трохи надто часто. І з такою наполегливістю, що навіть поштовий листоноша бував у нас рідше.
Я розбирала продукти в кухонній шафці, коли раптом дзвінок у двері. Відчиняю. Звичайно, хто ж ще? Наталя Миколаївна, моя свекруха.
Оксанко, вітаю! Я приготувала котлети! З судака! Свіженькі! радісно простягає пластиковий контейнер.
Я зітхаю. Ми з чоловіком ненавидимо рибу з дитинства. Мене годували нею до повені, а він, син рибалки, зїв її стільки, що мало що не виростив зябра. Ми про це казали. Не раз. Але свекруха робила вигляд, ніби нічого не трапилося.
Наталю Миколаївно, ми не їмо рибу Ви ж знаєте.
Та не викидати ж це! Залиште, може, комусь віддасте! виправдовувалася вона.
Але справа була не лише в цих бісівних котлетах. Вона приходила все частіше. Без попередження. Без стуку. Заходила, ніби до себе, і починала «оглядини»:
Ой, а що це за сир? Ніколи такого не куштувала, візьму шматочок. І ковбаски теж, купиш ще. До речі, я вам риби принесла треба ж ділитися!
Кожен її візит супроводжувався новими вимогами. Одного разу вона прийшла з подругою. Без дзвінка. Баз запитання.
Ми біля аптеки були вирішили зайти погрітися. Чаю нам налий?
Поки я стояла, оніміла, на порозі, вона вже весело рилась у моїй холодильній шафі, дістаючи варення, сир, печиво, а її подруга вже влаштувалася за столом.
Я почувалася чужою у власному домі. Чоловік лише розводив руками «це ж мама, вона добра». Добра? Я бачила, як вона сховала наш ананас під піджаком. Це вже не була допомога чи турбота це була нахабна окупація.
Тож я придумала план. Мякий, але точний. Наступного дня я взяла подругу Іринку, купили найгірші суші в районі й без попередження завішли до Наталі Миколаївни.
Вітаю! Ми просто поруч були, вирішили зайти! Принесли вам суші скуштуйте! посміхаюся, втискаючи їй тарілку в руки.
Свекруха зблідла. Вона ненавидить суші. Колись спробувала і тепер називає їх «сирими пацюками на рисі».
Присядьте, я подивлюсь, що в вас смачненького є, кажу, йдучи до її холодильника.
Дістаю кускус, олівє, торт усе опиняється на столі. Іринка вже регоче.
Ой, Наталю Миколаївно, ви ж не проти? Я вам суші принесла то ж нормально, коли ділишся, так? додаю з удаваною невинністю.
Свекруха завмерла. Без слів. Вона зрозуміла. Зрозуміла, як це коли хтось приходить до тебе, ніби це його власний дім.
Я пішла, подякувавши за «теплий прийом» і пообіцявши скоро зайти знову.
Відтоді все змінилося. Тепер вона телефонує перед візитом, приходить рідко і тихо. Навіть приносить те, що ми справді любимо. Без риби. Іноді не треба сварки. Досить просто показати людині її ж відблиск.