Без дому і без надії: відчайдушні пошуки приїзду.
Наталка не мала куди йти. Буквально нікуди «Можна переночувати на вокзалі. А да?» Раптом у неї спала рятівна думка: «Хатинка! Як я могла забути? Хоча назвати це дачкою занадто. Це скільки руїна. Та все ж краще, ніж на вокзалі», подумала вона.
Сівши на приміську електрик, Наталка притулилася до холодного вікна й запівіка. Хтось хвиля важких споминів про останні події накрила її. Два роки тому вона втратила батьків, залишившись сама, без підтримки. Грошей на навчання не було, тож випадково кинула університет і пішла працювати на ринок.
Здавалося, життя почало налагоджуватися, коли вона зустріла свого коханого Андрія. Він виявився доброю й чесною людиною. Через два місяці молодята скромно одружилися.
Все йшло добре Але життя приготувало Наталці нове випробування. Андрій запропонував продати батьківську квартиру в центрі Києва, щоб відкрити власну справу.
Він так гарно розмалював перспективи, що Наталка не мала жодних сумнівів: «Коли станемо на ноги, подумаємо про дитину. Як же я мічтаю стати мамою!» зітхала навіжена дівчина.
Та вийшло інакше. Бізнес Андрія провалився. Постійні сварки через витрачені гроші швидко зрушили відносини. Незаколи він привів до дому іншу й випхав Наталку.
Спочатку вона хотіла йти до поліції, але зрозуміла нічого не доведе. Адже сама вона продала квартиру й віддала гроші Андрію
***
Вийшовши на станції, Наталка пішла по пустельному перону. Була рання весна, дачний сезон ще не розпочався. За три роки ділянка заросла буряном, а хатинка стояла в жалюгідному стані. «Нічого, приберу, і все буде як раніше», думала вона, знаючи, що ніколи не буде.
Ключ під ґанком знайшлася легко, але деревяні двері перекосило, і вони не піддавалися. Дівчина намагалася з усіх сил, але марно. Зневірившись, вона сіла на сходинки й заплакала.
Раптом вона помітила дим і почула шурхіт на сусідній ділянці. Радіючи, що хтось є поруч, Наталка побігла туди.
Тітонько Ганно! Ви вдома? гукнула вона.
Побачивши на подвірї неохайного літнього чоловіка, вона зупинилася, здивована й налякана. Незнайомець розводив невеличке багаття й грів воду у білястій кружці.
Хто ви? Де тітка Ганна? спитала дівчина, відступаючи.
Не бійтеся мене. І, будь ласка, не кличте поліцію. Я нічого поганого не роблю. У хату не лізу, живу тут, на подвірї
На її подив, старий говорив приємним, освіченим голосом.
Ви бездомний? несміливо спитала Наталка.
Так. Ви праві, відповів чоловік, опускаючи очі. Ви теж тут мешаєте? Не хвилюйтеся, я не турбуватиму вас.
Як вас звати?
Микола.
А прізвище?
Прізвище? здивувався старий. Шевченко.
Наталка уважно розглянула Миколу Шевченка. Одяг, хоч і поношений, був чистим, і сам він виглядав опхайним.
Не знаю, до кого звернутися зітхнула дівчина.
Що трапилося? спитав чоловік.
Двері закликало. Не відчиняються.
Якщо не проти, можу поглянути, запропонував він.
Буду вдячна! скрикнула вона.
Поки Микола возився з дверми, Наталка сіла на лавку й подумала: «Хто я така, щоб зневажати його? Адже я тепер теж бездомна»
Натало, оцінюй майстерність! Микола Шевченко посміхнувся й відчинив двері. Слухай, ти плануєш тут ночувати?
А куди ж мені? здивувалася вона.
У хаті є опалення?
Мабуть, піч Наталка нерішуче знизала плечима.
Зрозумів. А дрова є?
Не знаю.
Добре. Заходь у хату, я зараз щось принесу, рішуче сказав чоловік і вийшов за ворота.
Наталка годину прибирала. У хаті було холодно, сиро й невиразно. Вона була в розпа́чі, не знаючи, як тут жити. Незабаром Микола повернувся з дровами. Як не дивно, дівчина відчула радість, що хтось є поруч.
Він прочистив піч і розпалив її. За годину у хаті стало тепло.
Готово! Пічка гаря, підкидай дрова по трохи, а на ніч гаси. Не хвилюйся, до ранку вистачить, пояснив він.
А ви куди вийдете? До сусідів? спитала Наталка.
Так. Не осуджуй, я трохи побіляю на їхньому подвірї. Не хочу йти в місто Не хочу зі своєю душею розправлятися.
Миколо Шевченку, зачекайте. Поспішаємо, випямо гарячого чаю, а тоді йдемо, рішуче сказала Наталка.
Старий не запередив. Мовчки зняв пальто й сів біля печі.
Вибачте, що втручаюсь почала Наталка. Але ви не схожі на бездомного. Як так вийшло? Де ваша родина?
Микола розповів, що все життя викладав у університеті. Віддав молодість науці, але старість підкралася непомітно. Коли зрозумів, що остаточно самотній, було вже пізно щось міняти.