Він благав мене народити дитину, а потім утік до мами, коли нашому сину виповнилося три місяці.
Мене звати Соломія, і я досі не можу оговтатися від цього удару. Мій чоловік, людина, яка мріяла про дитину, яка благала мене стати матірю, яка клялася у любові та підтримці покинув нас, як тільки почалося справжнє життя з немовлям. І він пішов не один. Він повернувся до своєї мами. А я залишилася сама з нашим маленьким сином, ноючим спиною і розбитим серцем.
Ми з Петром одружилися три роки тому. Спочатку наш союз здавався ідеальним. Ми були молоді, закохані, сповнені мрій. Але я знала одне не варто поспішати з дітьми. Треба було знайти свою путь, купити більше житло, трохи заощадити. Я знала це, тому що в мене були молодші брати, і я добре памятала, як важко доглядати за немовлям вдень і вночі. Петро ж був єдиною дитиною в родині, розпещеною, захищеною, ніколи не стикався зі справжніми труднощами.
Але коли його кузина народила дитину, Петро став одержимим. Після кожного візиту він починав одну й ту саму пісню:
Ну ж бо, Соломіє. Саме час! Навіщо чекати? Молоді батьки краще справляються. Якщо ти й далі «готуватимешся», нам буде по сорок, перш ніж ми спроможемося
Я намагалася пояснити, що дитина це не іграшка, що доведеться вставати вночі, заспокоювати колики, годувати, колихати. Але він лише знизував плечима:
У тебе виглядає, ніби ти чекаєш на лихо, а не на дитину!
Наші батьки лише погіршували все. Моя мама і свекруха постійно повторювали, що допомагатимуть нам безмежно, що все буде легко. Зрештою я здалася.
Під час вагітності Петро був ідеальним чоловіком. Носив покупки, прибирав, готував, супроводжував мене на УЗД, торкався мого живота і шепотів, що любить нас. Я вірила, що він буде гарним батьком.
На жаль, казка закінчилася відразу після повернення з пологового. Наш син плакав. Часто. Довго. З причини чи без. Я намагалася давати Петру виспатися, але дитина прокидалася кожні дві години. Я ходила по квартирі, колихала, співала колискові. Але в нашій маленькій двокімнатці не було куди сховатися від цього плачу. На кухні світилося світло всю ніч, і я бачила, як мій чоловік перевертається у ліжку, затуляє вуха, злиться.
Поступово він став дратівливим. Почалися сварки. Він повертався додому все пізніше. І одного вечора, коли нашому сину виповнилося три місяці, він без слова взяв валізу.
Я йду до мами. Мені потрібно поспати. Я не висипаюся. Я не хочу розлучатися, просто я виснажений. Повернуся, коли він підросте.
Я застигла в коридорі з дитиною на руках, ще з теплим молоком у грудях. А він просто пішов.
Наступного дня подзвонила його мати. Спокійним тоном, ніби нічого не сталося:
Соломіє, я не погоджуюся з Петром, але так буде краще. Чоловіки не створені для того, щоб витримувати немовлят. Я прийду допомогти тобі. Тільки не дуже його звинувачуй.
Потім дзвонила моя мама.
Мамо, ти вважаєш це нормальним? прошепотіла я, з сльозами в очах. Це він хотів цієї дитини. А тепер кидає мене. Як мені бути?
Кохана, не поспішай із рішеннями. Так, він втік. Але не до іншої жінки до мами. Це означає, що він не зовсім відмовився. Дай йому час. Він повернеться.
Але я вже не впевнена, чи хочу, щоб він повертався.
Він зламав мене. Він зрадив мене, коли я була найбільш вразливою. Коли я думала лише про нашого сина, про нас трьох він опустив руки. Він не витримав навіть кількох місяців. І тепер я запитую себе чи зможу я ще йому довіряти? Чи можу на нього покластися? Це він хотів цієї дитини. Це він наполягав. І як тільки ця дитина зявилася, він утік.
Тепер усе лежить на мені. Наш син, побут, виснаження, страх. І одне питання, яке мене невпинно мучить: якщо він покинув мене у такий момент що буде далі?