Минув рік, як пішла з життя моя дружина, але хтось щотижня клав квіти на її могилу: одного дня я вирішив дізнатися, хто це
Поховав я свою Олену майже рік тому. То був найважчий час мого життя. Ми прожили разом майже десять років. Втрата коханої залишає в душі порожнечу, яку нічим не заповниш.
З того часу я завів собі звичку. Кожного недільного ранку я прокидався зі сходом сонця, купував її улюблені квіти білі хризантеми та рожеві гвоздики і їхав на цвинтар. Годинами сидів біля могили, розповідав, як минув мій тиждень, як поступово покращувалася робота, як я навчився пекти її улюблені медовики ніби вона була поруч і слухала.
Бували дні, коли я мовчав, просто дивився на камяний хрест і згадував її сміх, як вона поправляла пасмо волосся, як лаялася, коли я кидав шкарпетки де попало. Біль ніколи не вщухав, але я жив її памяттю.
Та одного разу сталося дивне. Коли я прийшов у неділю вранці, на могилі вже лежав свіжий букет. Красивий, акуратний з тих самих квітів, що й я завжди носив.
Спочатку подумав може, родичі? Обережно запитав у її сестри, потім у матері ніхто не знав. Але букети зявлялися далі. Щотижня.
І в мені прокинулося щось дивне. Ніби заздрість. До власної покійної дружини. Хто ця людина, що так само приходить до неї? Хто так кохав її, що носив квіти щотижня?
Я не витримав. Вирішив прийти раніше. Приїхав на світанку, сховався за деревами й чекав.
І незабаром побачив те, що розбило моє життя назавжди. Якби то був просто коханець Моє серце розривається.
Біля могили Олени стояв юнак. Років двадцяти, високий, у темній куртці. Він поклав букет, торкнувся хреста і заплакав. Тихо, по-чоловічому. Довго стояв, потім присіл і щось прошепотів.
