Костю, ти при тямі? Думаєш, я тебе за гроші до себе кличу? Жаль мені тебе, от і все.
Кость сидів у візку й дивився крізь запотелі шибки на лікарняний двір. З вікна його палати видно було невеличкий сквер із лавками та клумбами, але тепер, у морозну пору, він стояв пусткою.
Він був тут сам. Ще тиждень тому його сусід по палаті, бойкий хлопчина Ярик Бойко, виписався, і з того часу Костеві стало ще самотніше.
Ярик навчався у консерваторії мав талант до музики, а ще вмів розповідати такі історії, що аж живіт болів від сміху. До того ж його матуся щодня приносила пиріжки та вареники, якими вони обидва частувались.
Тепер у палаті було тихо й холодно, наче хтось вимкнув світло.
Його думки перервала медсестра, яка увійшла без стуку. Кость здригнувся: замість молодої веселої Оленки, що завжди сміялася, у дверях стояла сувора Наталія Степанівна.
За два місяці в лікарні він ні разу не бачив, щоб вона посміхнулася. Голос у неї був різкий, наче наждак, а погляд холодний, як січневий вітер.
Ну що, розсівся? Лягай! гримкнула вона, трясучи шприцем.
Кость покірно перекотився до ліжка. Наталія Степанівна спритним рухом перевернула його, і він не встиг навіть скривитися укол був майже непомітний.
«Скільки їй років? думав хлопець, дивлячись на її зморщені руки, напевно, вже на пенсії. Мабуть, грошей не вистачає, тому й працює. Звідси й цей характер…»
Готово. Лікар був сьогодні? спитала вона вже біля дверей.
Ні, відповів Кость, може, пізніше…
Ну, чекай. І біля вікна не сиди застудишся, і так кістки вистачають, кинула вона й вийшла.
Хлопець хотів було образитися, але не міг: крізь грубість у її словах пробивалась турбота. А він не знав її вже дуже давно…
Кость був сиротою. Батьки загинули, коли йому було пять. В їхній хаті на Волині сталася пожежа, і врятувався лише він мати виштовхнула його крізь вікно прямо в сніг, а сама не встигла вибратися.
Від тієї пожежі на його лівому плечі залишився шрам. Від матері йому дісталися мякий характер і світлі очі, а від батька високий зріст і хист до лічби.
Батьків він памятав ледве-ледве: от мати пестить його на святі у селі, от батько несе на плечах, а до ніг їм тернеться рудий кіт, чи то Рись, чи то Гриць…
Більше нічого не лишилося навіть фотографій.
У дитбудинку його ніхто не відвідував. У вісімнадцять держава дала йому кімнату в гуртожитку на четвертому поверсі, без ліфта.
Спочатку було важко, але згодом він звик до самотності. Тільки іноді, побачивши на вулиці батьків з дітьми, відчував, як щось гостре стискає горло…
Після школи він хотів вступити до університету, але не вистачило балів. Пішов до технікуму спеціальність сподобалася, а от з одногрупниками не склалося. Вони любили галасувати й гуляти, а він читати.
Дівчата теж обходили його стороною: скромний, худорлявий, виглядав молодше за свій вік.
А два місяці тому Кость поспішав на заняття, послизнувся в підземному переході та зламав обидві ноги. Переломи були складні, лікування довге й болюче.
Тепер його виписували, і хлопець не знав, як жити далі: у гуртожитку без пандусів йому буде не вижити.
Після обіду завітав лікар суворий, але добрий чоловік.
Ноги зростаються добре, сказав він, подивившись на знімки. Через кілька тижнів зможеш ходити з милицями. Виписуємо тебе. Тебе хтось зустріне?
Кость мовчки кивнув.
Добре. Зараз покличу Наталію, допоможе зібратися.
Коли лікар пішов, хлопець задумався: куди ж він поїде?
Раптом у палаті зявилася Наталія Степанівна.
Чого сидиш? Виписують же, сказала вона, подаючи йому сумку. Збирайся.
Кость поклав речі й відчув її пильний погляд.
Нащо лікареві збрехав? спитала вона.
Я?.. він здивовано підняв брови.
Не крути. Знаю, що за тобою ніхто не приїде. Як додому доберешся?
Якось… пробурчав Кость.
Сам не впораєшся.
Вона сіла поруч і подивилася йому в очі.
Костю, це не моя справа, але… тобі допомога потрібна.
Я сам…
Не впораєшся, різко перебила вона. Житимеш у мене. Будинок у селі, але місце є.
Кость онімів.
Чого мовчиш? насупилася вона.
Та я…
Годі! різко сказала Наталія Степанівна. На візку по четвертому поверзі лазити от це незручно. Поїдеш?
Він вагався. Але де ж ще йому бути?
Поїду… Тільки грошей у мене нема…
Вона розлючено сплеснула руками.
Костю, ти при тямі? Думаєш, я тебе за гроші кличу? Жаль мені тебе, от і все!
Наталія Степанівна жила в невеличкій хаті на околиці м