“Оленько, здається я збив кота прохрипів я в телефон.
І? відповіла Оленка спокійно.
Як то «і»? Що мені робити?!
Хоч би вийшов із машини, перевірив, чи живий.
Я глибоко ковтнув. Двір був пустинний, ніч розтоплювала в повітрі запах страху гострий, з металевим присмаком. Повільно відчинив двері й, не вилазячи, нахилився, щоб зазирнути під авто. І побачив: живий. Маленький сірий клубочек тремтів, але очі були відкриті.
Він живий, Оленко. Живий Що робити?
Як «що»? Вези до клініки. Ти ж туди їдеш. Швидше, рушай!
Обережно підібрав кота він не чинив опору, лише важко дихав. Посадив на заднє сидіння в коробку від кросівок, що валялась під ногами, і рушив.
До лікарні зазвичай півгодини. Але не сьогодні. Бо цей день був із тих, що запамятовуються назавжди, а тридцять хвилин розтяглися у вічність.
У багажнику вже лежав пес. Старий дворняга, його збив потяг. Сусіди з дачі попросили відвезти до клініки «щоб не мучився». Бездомний, нікому не потрібний, але жаль було. Я погодився. Автоматом.
А тепер ще й цей кіт.
Я мчав, мов божевільний, і в голові крутилося: «Що це за день? Що це за життя?»
У клініці, на щастя, черги не було. Влетів із коробкою, немов із пологів везу дружину, лікар миттєво взяв кота й поніс на огляд.
Що з ним? Як він? метушився біля дверей.
Зараз зробимо рентген, кивнула асистентка. Серйозних травм нема, але треба переконатись.
Пятнадцять хвилин. Ціла вічність. Годинник сміявся з мене, застигши на місці. Я ходив кругами, вивчив кожну тріщинку на стелі, кожного британського кота на плакатах
А всередині гризло щось сильніше за тривогу провина. Адже я не помітив. Не треба було гнати. Все могло бути інакше. Він крихітний, беззахисний, вийшов на дорогу на секунду пізніше а я в той момент думав про поворот до клініки. Ось і все. Міг і не встигнути.
Нарешті вийшов лікар.
Потрібна операція
І тут я згадав ж пес у багажнику!
Повернувся до авто. Тиша. Він не скулив, не рухнувся. Натиснув кнопку багажник повільно відкрився.
У пітьмі на мене визирнули дві налякані очі. Живий.
Гей прошепотів я. Вибач зараз розберемось.
Знову біг до клініки, впіймав лікаря сувора жінка з пронизливим поглядом.
Там ще пес. У багажнику. Збив потяг, лапи
Нам вже дзвонили з приводу евтаназії. Сказали шансів немає.
Я завагався.
Лікарка не змінилась у обличчі. Лише накинула плащ поверх халата й пішла за мною.
Відкрили багажник. Розглянула пса, потім мене. Її погляд пройшов наскрізь, мов рентген.
Ви з глузду зїхали? Хто сказав, що треба приспа