Галино Михайлівно, знову мої сирники зникли! Оксана стоїть посеред кухні, тримаючи порожню коробку.
Я думала, це для всіх починаю виправдовуватися.
Які для всіх? Це спеціально для Софійки! В неї ж алергія!
Тарас виходить із кімнати, зморений після нічної зміни.
Мамо, скільки можна? Ми ж домовилися це наша полиця!
Наша полиця. У моєму власному холодильнику тепер є «їхня» зона та «наша». Півтора року тому вони заїхали «на час». Поки не знайдуть житло. Але тимчасове перетворилося на вічний клопіт.
Бабусю, де мій пенал? Андрійко метушиться по квартирі.
Дідусю, ти не бачив мою ляльку? Софійка тягне чоловіка за рукав.
Микола ховається за газетою на балконі. Єдине місце, де можна сховатися у власній оселі.
Годі! раптом вибухає Оксана. Я більше не витримаю! Тарасе, або ми їдемо, або я з дітьми до мами!
Куди їхати? огризається син. Орендувати за пятнадцять тисяч? У нас же кредит на авто!
Тоді продавай машину!
З глузду зїхала? Як на роботу їздити?
Діти починають ридати. Намагаюся їх заспокоїти, але Оксана вириває Софійку з моїх рук.
Не треба! Сами впораємося!
Йду у спальню. Чую, як грюкають двері Тарас пішов. Потім плач дітей, крики Оксани.
У моїй квартирі. У моєму домі, де ми з Миколою прожили тридцять років.
Ввечері всі роблять вигляд, ніби нічого не сталось. Вечеряємо мовчки. Діти похмуро їдять. Оксана навмисне не дивиться на Тараса.
Тату, передай сіль, просить син.
Микола мовчки подає. Він останнім часом взагалі мовчить. Втомився від чужих сварок у своїй хаті.
Після вечері Тарас залишається на кухні.
Мамо, вибач за сьогодні. Оксана просто на межі.
Розумію.
Ні, не розумієш! раптом вибухає він. Ти не знаєш, як це жити у батьків у тридцять пять! Відчувати себе нікчемою!
Сину
Не треба! Знаю, вам теж важко. Але нам нікуди йти!
Мовчу. Що тут скажеш?
Вночі не сплю. Чую, як за стіною Микола повертається. У вітальні, яку ми віддали молодим, плаче Софійка. Оксана її колише.
Ранок починається з гуркоту. На кухні Андрійко розбив тарілку.
Нічого страшного, кажу, збираючи уламки.
Мама буде сваритися, шепоче онук.
Не скажемо.
Він обіймає мене. Маленький, теплий, рідний. Заради них я все терплю. Але доки?
Через тиждень Тарас приходить із роботи незвичайний. Задумливий, але не похмурий.
Мамо, тату, треба поговорити.
Сідаємо утрьох на кухні. Оксана укладає дітей.
Вирішив. Беру кредит, купую будинок.
Що?! у мене перехоплює подих. Який кредит? Сину, це ж великі гроші!
Інакше ніяк. Ми всі збожеволіємо.
Та це ж двадцять років виплат! Микола вперше за довгий час піднімає голос.
Виплачу. Знайшов варіант поруч. Невеликий, але свій.
Поруч? перепитую.
Так. Щоб ви з онуками бачилися. І ми якщо допомога знадобиться.
Дивлюся на сина. Коли він виріс? Коли з хлопчика, який не міг знайти шкарпетки, став чоловіком?
Оксана знає?
Ні. Спочатку хотів з вами.
Микола встає, кладе руку на плече синові.
Правильно вирішив. Чоловік має мати свій дім.
Тарас видихає. Мабуть, боявся нашої реакції.
Ввечері він розмовляє з Оксаною. Чую, як вона плаче чи то від щастя, чи то від страху.
Оформлення, пошуки, переживання все як у тумані. Оксана метушиться між радістю та панікою.
Галино Михайлівно, а якщо не впораємось? Раптом Тараса звільнять?
Впораєтеся. Ви молоді, сильні.
Але двадцять років!
Зате своє.
День переїзду. Вантажники носять речі. Діти бігають між будинками їхній за пять хвилин пішки.
Бабуся, у мене тепер своя кімната! Софійка тягне мене показувати.
Невеличка кімнатка під дахом. Але своя.
Чудово! Облаштуєте буде як палац!
Ввечері сидимо у них. Тісно будинок маленький. Але атмосфера інша. Оксана сміється, Тарас жартує. Діти показують свої скарби.
Мамо, пробач нам, раптом каже син. За ці півтора року.
Та що ти! Ми ж родина!
Саме тому. Але родина має жити окремо.
Микола піднімає чарку.
За новий дім! І за те, щоб бути поруч, але не на головах!
Випиваємо. Оксана обіймає мене.
Дякую, що терпіли.
Та годі тобі!
Але вона права. Терпіли. І дочекалися.
Перша ніч у порожній квартирі. Тихо. Непривычно тихо.
Миколо, чуєш?
Що?
Як же тихо!
Він сміється.
Нарешті!
Ранок. Ніхто не гримить на кухні. Можна спокійно випити кави, прочитати новини.
У двері дзві