Наталя стояла біля плити, коли в двері застукали. Дивно, у нас є дзвінок, подумала вона. За дверима стояла незнайома жінка.
“Вас звати Наталя?” запитала незнайомка.
“Так. А ви хто?”
“Я коханка вашого чоловіка.”
“Михайла?”
“Мішеньки,” поправила гостя.
“Оце так” Наталя засміялася. “Значить, ви кохаєте один одного? А я вам заважаю?”
“Ви ви знали?”
“Звичайно. Ви не перша. Та й не остання, мабуть. Ну, що він вам наговорив? Що діти маленькі? Що не може кинути сімю?”
“Ні Він сказав почекати, поки поки вашого батька не стане.”
Наталя завмерла. Її батькові було лише шістдесят, він був здоровим, як дуб.
“Що?! Він чекає, коли мій батько помре?!”
“Так сказав, що тоді ви переїдете до його квартири”
“Моя квартира! Моя! Вона дісталася мені від бабусі! Він нічого тут не має!”
Гостя почала щось бурмотіти, але Наталя вже не слухала.
Того вечора Михайло прийшов з роботи.
“Піду прогуляюся,” сказав він після вечері.
“Звичайно, любий. У твої роки рух дуже корисний.”
“У яких роках?!”
“Ну, тобі ж вже за пятдесят. Старієш, коханий.”
“Я?! Та я ще молодий! Жінки за мною повзають!”
“Як ті дідусі в парку, що дивляться на молодих дівчат? Ну що ж, гуляй, гуляй”
Він вийшов, гримнувши дверима. Наталя вже зібрала його речі.
Наступного дня вона подала на розлучення.
Михайло оселився у своєї коханки, Марічки. Але незабаром вона теж виставила його за двері.
Він повернувся до Наталі, але її вдома не було.
“Поїхала з батьком у Поділля,” сказала сусідка.
Михайло залишився сам. Може, у гаражі оселитися? А ще краще знайти якусь дурненьку, яка віритиме, що він ще молодий.
А Наталя з батьком їздили по Україні. Анатолій Іванович почувався чудово і збирається жити ще дуже довго.