**Щоденник**
Ранок застав нас на курявій дорозі, що тягнулася від села. В одній руці я стискала маленьку долоньку Оленки, в іншій легку валізу, набиту не стільки речами, скільки розбитими мріями. Автобус, хропучи, відїжджав від зупинки, забираючи нас геть від місця, де ще вчора я вірила в щось добре. Я їхала, навіть не попрощавшись із Богданом. Він у той час був на рибалці, на тому самому світанку, про який так захоплено розповідав напередодні. А я, вдивляючись крізь запотеле вікно в поля, що минали повз, зрозуміла просту й гірку правду: я так і не зустріла чоловіка, заради якого варто було б боротися. А починалося все так гарно, так сліпуче-романтично, що перехоплювало подих.
Богдан буквально вдерся в моє життя, коли закінчував університет. Він не давав мені спокою, сипав компліментами, дивився закоханим поглядом, від якого танули всі мої вагання. Він клявся, що кохає, що не уявляє життя без мене й моєї чотирирічної донечки Оленки. Його наполегливість, щирість і юнацька запалистість розтопили лід у моєму серці, яке ще не загоїлося після втрати першого чоловіка. І вже через три місяці ми почали жити разом у моїй квартирі. Він був сповнений надій і обіцянок.
Наталко, кохана, його очі блищали, як дві зірки, за місяць я отримаю диплом, і ми відразу поїдемо до мене в село. Я познайомлю тебе з батьками, з усією родиною! Скажу їм, що ти моя майбутня дружина! Ти ж не проти? Він обіймав мене, і світ здавався таким простим і ясним.
Добре, відповідала я, і в душі теплілася несмілива надія. Він так часто говорив, що його мати добра, гостинна, з золотими руками. Я вірила йому. Я так хотіла вірити.
Село, де народився Богдан, зустріло нас тихим вечірнім світлом. Усі родичі жили поруч, буквально під одним дахом. Я тоді ще не знала, що неподалік жила місцева красуня Марічка, закохана в нього з дитинства, предмет родинної гордості й, як усі вважали, ідеальна наречена. Не знала я й про діда Онисима, батька Богданового бата, який мешкав у старій хаті й часто приходив до сина в лазню, бо його власна вже ледве стояла. Дід Онисим доживав свій вік у тихому спокої, час від часу вдивляючись у пагорб за селом, де під вербою спочивала його дружина. Він знав, що сьогодні чекають гостей онук везе наречену.
Напередодні дід Онисим зайшов до сина й застав свою невістку Ганну в похмурому настрої.
Що, знову з Тарасом не поладили? спитав він, готуючись прочитати нотацію.
Але Ганна, побачивши його, перша вилила свою душу:
Добридень, діду. Ти ж знаєш, що наш Богдан женитися зібрався? Завтра привезе сюди свою обраницю.
Чув, Тарас казав. Ну й що? Хлопець уже дорослий, навчання закінчив, роботу має. Хай сімю заводить, спокійно відповів дід.
Та воно так, зітхнула Ганна, і її обличчя спотворилося від досади. Тільки ж ця дівиця На три роки старша! І дитина при ній, чотири роки! Наче в нас у селі дівчат нема! Марічка, наприклад, красуня, медсестра, рукодільниця А ця хто? Невідомо, звідки, хто її батько. Нащо йому чуже ярмо? Своїх дітей ще буде!
Ганно, не варто в життя дітям лізти, спробував втрутитися дід, але вона його вже не слухала.
Вона злилася кілька днів, виношуючи в серці образи на сина й на незнайомку, яка посміла відібрати його у «ідеальної» нареченої. І Ганна вигадала свій план: не стане старатися, не накриватиме багатого столу, не привітає щиро. Хай ця міщанка відразу зрозуміє, що її тут не бажають.
Ми приїхали під вечір, втомлені, але ще сповнені надій. Богдан сяяв від щастя. Двері відчинила його мати. Першим у хату увірвався він, поставив валізу, а ми з Оленкою скромно чекали на порозі.
Синочку, Богданку, рідний! Ганна обняла його так, ніби боялася відпустити, а її погляд, що ковзнув по мені й доньці, був холодним. Нарешті ти вдома! Тепер у нас дипломований спеціаліст! Вона наголосила на слові «ти», немов хотіла сказати: «Не то що деякі».
Мамо, а де батько? Дід Онисим?
У лазні. Зараз прийдуть.
Потім вона подивилася на мене й солодко промовила:
А це, мабуть, та сама Наталка? З дитиною? Її погляд оцінював мене з ніг до голови.
Заходьте, мийтеся. Богдане, покажи, де у нас що.
З перших же слів я все зрозуміла. Богдан же, здавалося, нічого не помічав. Він, усміхнений, узяв мене за руку й повів показувати хату. Незабаром повернулися батько й дід. Тарас, чоловік Ганни, виявився суворим, але щирим, а дід Онисим з добрими, теплими очима. Вони обійняли й мене, й Оленку, і Богдана з щирим радісним захопленням.
Ну, дітки, молодці, що приїхали! гукнув Тарас. Ганно, давай стіл на