Солоне повітря гралося в волоссі Марини, коли вона, примруживши очі від сонця, наносила новий мазок пензлем на полотно.
Блакить мяко зливалася в індиго, створюючи той унікальний відтінок моря на межі сутінків такий близький, але недосяжний, ніби намагаєшся втримати світло в долонях.
Їй вже було двадцять, але море залишалося для неї загадкою таємницею, яка кликала її та надихала.
Ганна підійшла тихо, як тінь, і притулила підборіддя до плеча доньки, вдихаючи знайомий аромат фарб, змішаний із запахом моря. Він нагадував стиглий персик і затишок рідного дому.
Занадто темно, мяко сказала вона, без докору, лише з ніжною турботою. Сьогодні море спокійне.
Марина ледве посміхнулася, не відводячи погляду від полотна.
Я не море малюю. Я малюю звук, який лишився у моїх спогадах.
Ганна ніжно провела рукою по її волоссю. Пятнадцять років минуло з того дня, коли вона та Віктор знайшли дівчинку на пляжі мокру, перелякану, з очима, наче відблиск бурхливого неба. Дівчинку, яка не памятала ні свого імені, ні минулого, ні того, як опинилася тут, викинута хвилями, наче уламок човна.
Вони назвали її Мариною. Імя приросло до неї. Стало частиною її душі.
Вони чекали. Тиждень, місяць, рік. Розклеювали оголошення, повідомляли поліцію, розпитували всіх. Але ніхто не шукав дівчинку з білявим волоссям і очима, наче ураган.
Здавалося, море просто забуло її там.
Тато повернувся з рибою, сказала Ганна, показуючи на дім. Каже, що камбала сама в сіті опинилася.
Віктор уже крутився біля мангалу, його голосний сміх лунав у дворі. Він любив Марину не лише як доньку, а як дар, який море повернуло йому, забравши колись дитячу мрію.
Їхнє життя текло спокійно, як струмок між прибережними каменями. Літо це город, вечері на веранді під цвірінькання цвіркунів. Зима лагодження сітей, грій біля каміна, Марина, що читає вголос, переносячи їх у далекі світи.
Були й сварки через забуті квіти, через молодого лікаря з лікарні, про майбутнє, яке кожен бачив по-своєму. Віктор мріяв, щоб вона залишилася поруч, Ганна таємно відкладала гроші на школу мистецтв. Вона знала, що талант Марини не повинен загинути в селі.
Але всі суперечки розчинялися, коли вони знову сходилися за столом.
Марина поклала пензель і обернулася до матері.
Мамо ти коли-небудь жалкувала?
Ганна довго дивилася на неї, ніжно. У її очах був і страх тих перших днів і безмежна любов.
Ані на секунду, кохана. Ані на одну.
Вона обійняла її міцно, вдихаючи запах олії та морської солі. У ту мить їй здалося, що весь їхній світ дім, сад, ця донька крихкий, як картина. І вона була готова захистити його від будь-якої бурі.
Ідею конкурсу «Таланти нашої області» запропонував Віктор. Він стукнув пальцем по газеті:
Ось, Марино. Це твій шанс. Покажи їм, на що ти здатна.
Спочатку Марина відмовилася. Виставляти свої почуття на очу