**Щоденник**
Місто, осяяне блідим світлом ліхтарів, дихало важким, приглушеним спокоєм, який порушували лише сирени швидкої. У стінах обласної лікарні, де кожен коридор зберігав відлуння чужих страждань, бушевала буря, не слабша за ту, що лютувала за вікнами. Ніч була не просто напруженою вона була на межі вибуху, наче сама доля вирішила випробувати тих, хто стоїть на варті життя.
В операційній, залитій холодним світлом ламп, Андрій Миколайович Коваль хірург із двадцятирічним стажем, людина, чиї руки врятували сотні, якщо не тисячі життів, продовжував боротьбу. Вже третю годину він стояв біля столу, не відступаючи перед безжальним ходом часу. Його рухи були точними, як годинниковий механізм, а погляд сфокусованим, наче він читав не анатомію тіла, а тонку межу між життям і смертю. Втома, мов важкий плащ, тиснула на плечі, але він знав: слабкість це розкіш, яку він не може собі дозволити. Кожен рух, кожне рішення важить на вагу золота. Він витер піт з чола, намагаючись не відволікатися. Поряд, мов тінь, стояла молоденька медсестра Оксана зібрана, з тремтінням у очах. Вона подавала інструменти, наче передаючи не сталь, а надію.
Шов, тихо промовив Коваль. Його голос, звиклий до команд, звучав тепер як наказ долі: не здаватися.
Операція підходила до кінця. Ще трохи і пацієнт буде в безпеці. Але в цю мить, наче сама реальність вирішила втрутитися, двері операційної з гуркотом розчинилися. На порозі зявилася старша медсестра, її обличчя було спотворене тривогою.
Андрію Миколайовичу! Терміново! Жінка без свідомості, численні синці, підозра на внутрішню кровотечу! видихнула вона, і в її голосі був страх, який рідко почуєш у стінах лікарні.
Коваль не вагався ні секунди. Він кинув асистентові:
Доробляйте тут, і одним рухом зняв рукавички.
Оксано, за мною!
У приймальні панувала метушня. Повітря було наповнене криками, кроками, дзвоном металу і запахом антисептику. На каталці, немов зламана лялька, лежала молода жінка років тридцяти. Її обличчя було мертвенно-блідим, а тіло вкритим синцями, наче хтось методично, з холодною жорстокістю, розписав її білью. Коваль підійшов до неї, як до поля бою. Його очі, звиклі бачити приховане, миттєво аналізували.
Терміново в операційну! Готуйте все для лапаротомії! Визначте групу крові, поставте крапельницю, викличте реанімацію!
Хто привіз? спитав він у чергової медсестри, не відводячи погляду.
Чоловік, відповіла та. Каже, впала зі сходів.
Коваль лише сухо хмикнув. Він знав сходи не залишають таких слідів. Його погляд ковзнув по тілу: старі гематоми, характерні переломи ребер це не було падінням. Але найбільше його вразили дивні, майже симетричні опіки на запястях. Наче хтось притискав їх до чогось гарячого навмисно. Потім він побачив ще щось: ледве помітні смуги на животі, схожі на шрами від леза. Не випадкові порізи. Це були сліди тортур.
Через півгодини жінка вже лежала на операційному столі. Коваль працював, як машина, але з душею. Він зупиняв кров, відновлював тканини, боровся зі смертю. І раптом його рука зупинилася. Він побачив щось, чого не повинно було бути: ще одні сліди не просто шрами, а випалені чи вирізані написи. Наче хтось намагався стерти її особистість.
Оксано, тихо сказав він. Як тільки закінчимо, знайди її чоловіка. Нехай чекає в приймальній. І виклич міліцію. Тихо.
Операція тривала ще годину. Коли серце жінки стабілізувалося, Коваль вийшов із операційної. У коридорі вже чекав молодий міліціонер сержант із блокнотом.
Капітан Шевченко вже в дорозі. Що можете сказати?
Коваль перерахував все: внутрішню кровотечу, десятки травм, опіки, порізи.
Це не падіння. Це катування. Хтось роками знищував цю жінку. І, найімовірніше, той, хто мав її захищати.
Незабаром зявився капітан Шевченко стрункий, з проникливим поглядом. Він кивнув Ковалю:
Ви давно знали постраждалу?
Вперше бачу. Але якби не ми, вона не дожила б до ранку. Її тіло як мапа страждань.
У приймальній метушився чоловік охайний, білявий, у сірому светрі. На обличчі маска турботи, але в очах щось холодне.
Як моя дружина? Що з Тетяною? кинувся він до лікарів.
Тетяна Володимирівна Білик? уточнив Шевченко. Ви її чоловік, Олег Іванович?
Так! Скажіть, що з нею?!
У реанімації. Стан тяжкий, сухо відповів Коваль. Розкажіть, як саме вона впала?
Спіткнулася на сходах, швидко вимовив Білик. Я був на кухні, почув гуркі
