Щоденникові нотатки
Завжди жили втрьох: бабуся Марія, мама Оксана та Софійка. Батька свого Софійка не памятала. Одного разу спробувала запитати в мами, але та лише пригорнула доньку, і в очах заблестіли сльози. Більше вона не питала не хотіла засмучувати маму.
«Не буду більше турбувати маму, вирішила дівчинка. Нащо мені батько, коли нам із бабусею та мамою добре?»
Але бабуся Марія померла, коли Софійці виповнилося десять, і вони залишилися вдвох із мамою. Дівчинка завжди любила малювати з дитинства виводила образи на всьому, що під руку попадалося. Оксана рідко звертала на це увагу, хіба що буркне:
«Доню, папір псуєш, замість того щоб уроки вчити».
У школі вчителька з малювання не раз хвалила її:
«Софійко, якщо підеш вчитися на художницю, у тебе велике майбутнє. Перекажи це мамі».
Але мати лише знизувала плечима:
«Що там може знати звичайна вчителька? Нехай малює, якщо хоче, аби не без діла сиділа».
Та все ж купувала доньці фарби та олівці. Софійка з запалом творила, особливо любила писати пейзажі. Коли прийшов час вибору, вона твердо вирішила йти в художнє училище, але мати була категорично проти:
«Жодних художніх! Ти йтимеш у педагогічний».
«Мамо, я не хочу»
«Тебе ніхто не питає! Художниця це що за професія?»
Софійка, як і всі дівчата, мріяла про принца високого, ніжного, з яким вона познайомиться одного чудового дня.
Настала пора шкільних іспитів. Щоб заспокоїтися, Софійка йшла з мольбертом до річки. Там вона відчувала себе щасливою. На тому березі крутий обрив, за яким починався сосновий ліс. Іноді вона бачила рибалок одні сиділи в човнах, інші ловили з берега. Все це вона переносила на полотно, намагаючись вловити відблиски хмар у воді.
Одного разу картина не йшла. Вона задумано дивилася на неї, коли раптом почула чоловічий голос:
«Фарбу треба наносити легше, ніж ти це робиш. Дивись»
Він взяв у неї пензель, ледве торкнувся полотна і хмари наче ожили. Але не тільки вони затремтіли її серце також забилося частіше. Вона підвела очі й завмерла: перед нею стояв той самий принц із її мрій.
«Привіт, як тебе звати, чарівна? усміхнувся він. Мене звуть Олег».
Софійка не могла вимовити й слова, але, прочинившись, прошепотіла:
«Софія»
Він взяв її руку й ніжно поцілував. Відтоді вони зустрічалися біля річки. Олег навчав її малювати сам був художником. Виявилося, що він приїхав із Києва до тітки. Закінчив академію мистецтв, але, як і багатьох геніїв, світ його не визнав.
«Нічого, говорив він із гіркотою. Прийде мій час, і всі ці бездарності побачать, кого відкинули!»
Він обіймав її, цілував, а потім все сталося так швидко, що вона навіть не встигла опомнитися. Вона не чинила опору була без памяті закохана.
А потім Олег зник.
Дні минали, а вона даремно чекала його біля води. Нарешті дійшло: він не повернеться.
Іспити закінчилися, попереду був випускний. Вона склала все добре, але радості не відчувала.
Минуло два місяці, коли раптом в