Він сказав, що я «не гожусь на батька» але я виховував цих дітей з самого початку.
Коли моя сестра Марічка почала пологи, я був у іншій частині області на мотопробігу. Вона благала мене не скасовувати поїздку, казала, що все буде добре, що в неї ще є час.
Часу не вистачило.
На світ зявилися троє чудових малюків а вона сама не вижила.
Я памятаю, як тримав цих крихітних, ворухливих комочків у реанімації для новонароджених. Від мене ще пахло бензином і шкіряною курткою. У мене не було ні плану, ні найменшого уявлення, що робити. Але я подивився на них на Оленку, Соньку та Тарасика і зрозумів: я нікуди не піду.
Я замінив нічні перегони на нічні годування. Хлопці з майстерні підміняли мене, щоб я встигав забирати дітей із садочка. Я навчився заплітати Соньці коси, заспокоювати Оленку під час істерик, умовляти Тарасика зїсти хоч щось, крім локшини з маслом. Я перестав їздити у далекі пробіги. Продав два мотоцикли. Змайстрував двоповерхові ліжка власноруч.
Пять років. Пять днів народження. Пять зим із грипом та кишковими інфекціями. Я не був ідеальним, але я був поряд. Кожного дня.
А потім він зявився.
Біологічний батько. Його не було в свідоцтвах про народження. Він жодного разу не навідав Марічку, поки вона носила дітей. За її словами, він сказав, що трійня це «не його стиль життя».
А тепер? Він захотів забрати їх.
І прийшов не сам. Привів із собою соцпрацівницю на імя Іринка. Вона тільки глянула на мої забруднені мастилом комбінезони і заявила, що я «не є відповідною довгостроковою розвиваючою серединою для цих дітей».
Я не міг повірити своїм вухам.
Іринка пройшлася нашою невеликою, але чистою хатиною. Побачила дитячі малюнки на холодильнику. Велосипеди у дворі. Маленькі черевички біля дверей. Ввічливо посміхалася. Робила нотатки. Я помітив, як її погляд затримався трохи довше на моїй татуїровці на шиї.
Найгірше було те, що діти нічого не зрозуміли. Оленка сховалася за мене. Тарасик заплакав. Сонька запитала: «Цей дядько тепер буде нашим новим татом?»
Я відповів: «Ніхто вас не забере. Тільки через суд.»
А тепер слухання через тиждень. У мене є адвокат. Гарний. Божевільно дорогий, але воно того варте. Моя майстерня ледве тримається на плаву, бо я все тягну сам, але я б продав останній інструмент, аби лишити дітей.
Я не знав, що вирішить суд.
Напередодні засідання я не міг заснути. Сидів за кухонним столом, тримаючи в руках малюнок Оленки я, що тримаю їх за руки, ми стоїмо перед нашою хатою, а в кутку сонечко й хмаринки. Проста дитяча мазня, але, чесно кажучи, я виглядав на цьому малюнку щасливішим, ніж коли-небудь у житті.
Вранці я надів сорочку на гудзиках, яку не діставав із похорону Марічки. Сонька вийшла з кімнати і сказала: «Дядьку Вітьку, ти виглядаєш, як церковний дядько.»
«Сподіваюся, судді подобаються церковні дядьки», спробував пожартувати я.
Суд здавався іншим світом. Все бежеве й блискуче. Віталій сидів навпроти в дорогому костюмі, роблячи вигляд, ніби він турботливий батько. Навіть приніс фотографію трійні в магазинній рамці ніби це щось доводило.
Іринка зачитала свій звіт. Вона не брехала, але й не намагалася помякшити слова. Згадала «обмежені освітні ресурси», «питання щодо емоційного розвитку» і, звичайно ж, «відсутність традиційної сімейної структури».
Я стиснув кулаки під столом.
Потім настала моя черга.
Я розповів судді все. З того самого моменту, як отримав дзвінок про Марічку, до того, як Соньку знудило мені на спину під час довгої подорожі, і я навіть не здригнувся. Розповів про затримку мови в Оленки та як влаштувався на другу роботу, щоб оплатити логопеда. Розповів, як Тарасик нарешті навчився плавати, бо я пообіцяв йому бургер щопятниці, якщо він не здасться.
Суддя подивився на мене і запитав: «Ви справді вважаєте, що зможете далі виховувати трьох дітей самотужки?»
Я ковтнув. Подумав збрехати. А потім не став.
«Ні. Не завжди», сказав я. «Але я роблю це. Кожного дня, вже пять років. Я не робив це, бо був зобовязаний. Я робив це, бо вони моя родина.»
Віталій нахилився вперед, ніби хотів щось сказати. Але промовчав.
А потім стався поворот.
Сонька підняла руку.
Суддя здивувався, але сказав: «Панночко?»
Вона встала на лавку і промовила: «Дядько Вітько обіймає нас кожного ранку. А коли нам сняться страшні сни, він спить на підлозі біля нашої ліжка. І одного разу він продав свій мотоцикл, щоб полагодити наше опалення. Я не знаю, який він тато, але у нас вже є один.»
Тиша. Мертва тиша.
Не знаю, чи саме це все ви
