**Щоденниковий запис**
Ми з друзями вирушили в похід Карпатами. Розбили намети біля річки, розпалили багаття, сміялися й співали пісні. Вечір був чудовим, поки хтось не помітив, що одного з нас тридцятирічного Тараса Шевченка немає.
Спершу подумали, що він пішов зробити гарні фото. Проте час минав, а його не було.
А Тарас тим часом блукав лісом. Його зацікавив незвичайний квіт біля стежини. Він зупинився, зробив кілька кадрів, а коли підняв голову стежки вже не було. Навколо лише гущавина.
Гей! гукав він. Я тут!
У відповідь тиша. Він йшов навмання, сподіваючись почути голоси чи побачити дим вогню. Але ліс темнішав, страх зростав. Години минули, а допомоги не було.
Раптом почувся дивний звук ніби хрипіння. Тарас завмер. У кущах зявився олень, але тварина була в біді: мотузка туго обтягувала її шию й тулуб.
Господи… прошепотів він. Спокійно, я допоможу.
Олень не втікав, ніби розумів наміри чоловіка. Тарас дістав ножа й, напружено дихаючи, перерізав мотузку. Коли вона впала, олень глибоко зітхнув і подивився на нього.
Ти вільний… прошепотів Тарас.
Тоді сталося диво. Олень видав ніжний звук, немов поклик, і пішуглибше, час від часу озираючись.
Серце Тараса калатало. Він пішов за твариною. Півгодини потому він вийшов на галявину там горів вогонь, а друзі метушилися.
Обернувшись подякувати оленю, він побачив лише темний ліс.
**Життя дивовижне: іноді допомагаючи іншим, ми рятуємо себе.**
