Тихий вечір у селі обволікав хатки ніжним сутінком, коли Антонина Семенівна, яку всі знали просто як бабу Тоню, вийшла зі свого старенького дому й, підійшовши до сусіднього тину, тричі постукала кістлявими пальцями по шибці. Скло відгукнулось глухим, але знайомым звуком. За мить у вікні з’явилося здивоване, зморшками виписане обличчя сусідки Степанівни. Вона розчинила скрипучі двері й вийшла на ґанок, поправляючи непокірну пасмо сивого волосся.
Тоню, рідненька, чого ж ти стоїш, мов чужа на порозі? Заходь, не соромся, я якраз чай заварюю, гукала вона через подвір’я, але в голосі вже читалося тривожне питання.
Ні, Маріє Степанівно, дякую, не зайду, голос Антонини тремтів, і вона сама дивувалася цій несподіваній слабкості. Діло в мене до тебе, важливе, дуже важливе. Слухай, сусідко, треба мені до міста, до самої що є обласної лікарні збиратися. З направленням, терміновим таким. З очима моїми біда трапилася, зовсім замучилися вони. Плачуть враз без упину, все розпливається, мов у густій імлі, а вночі так болять, що світ білий не милий. Лікар наш, молодий ще, подивився та тільки руками розвів треба, каже, операція, і негайно, бо інакше… інакже зовсім осліпнути можу. Куди їхати, як розуму не прикладу, сама я, зовсім самотня. Та думаю, світ не без добрих людей, підкажуть, направлять куди треба.
Тонечко, голубко, звісно, звісно, їдь, не гайся! відгукнулася Степанівна, переступаючи з ноги на ногу у своїх потертих капцях. За господарством твоїм придивлюся, за козою твоєю Зіркою, за курчатами, за всім-усім! Не переймайся так! Ти правду кажеш самій у темряві лишитися, це ж яким лихом обернутися може? Їдь, і нехай тебе Господь береже!
Антонині Семенівні було далеко за сімдесят. Життя її, довге й неймовірно важке, мотало її світом, випробовувало на міцність, било так, що, здавалося, вже й не піднятися. Але вона піднімалася. І врешті, мов поранений птах, знайшла собі притулок тут, у цій тихій хатці, що дісталася від давно померлих родичів. Дорога до міста здавалася їй нескінченною й лячною. Сидячи в трясучому автобусі, вона стискала в руках свій потертий мішок і без кінця крутила в голові одну й ту саму тривожну думку.
«Ножем… ножем до моїх очей приторкатися? Та як же це можливо? Хоч і казав лікар, заспокоював: “Не бійтеся, бабусю, операція не складна”, а серце ноє, передчуттям якимсь важким стискається. Страшно. Ой, як страшно-то самій».
У лікарняній палаті, куди її поклали, було чисто, п