Будь ласка, дочко, змилуйся наді мною, вже три дні як я не їла навіть шматочка хліба, і в мене не залишилося жодної гривні, благала стара жінка продавчиню.
Холодний вітер, наче ножі, прорізав кістки, обвиваючи старі вулиці міста, ніби нагадуючи про часи, коли тут ще жили люди з теплими серцями і щирими поглядами.
Серед сірих стін і облуплених вивісок стояла літня жінка, її обличчя перетинала мережа зморшок, кожна з яких розповідала свою історію болю, витримки та втрачених надій. У руках вона стискала пошарпаний мішок, наповнений порожніми пляшками останніми уривками минулого життя. Очі були вогкі, а сльози повільно котилися по щоках, нікуди не поспішаючи в холодному повітрі.
Благаю тебе, доню прошепотіла вона тремтячим голосом, ніби листок на вітрі. Три дні вже не куштувала хліба. Не маю жодної копійки навіть на шматочок.
Її слова зависли в повітрі, але за скляними дверима крамниці продавчиня лише байдуже похитала головою. Її погляд був холодним, наче вирізаним з криги.
Ну і що? відповіла вона з роздратуванням. Це пекарня, а не пункт прийому пляшок. Хіба не читаєш? На табличці ясно написано: пляшки здають у спеціальному місці, там і дають гроші на хліб, на їжу, на життя. Що ти від мене хочеш?
Стара збентежилася. Вона не знала, що пункт закривається о дванадцятій. Запізнилася. Запізнилася на цю маленьку нагоду, яка могла б врятувати її від голоду. Колись вона навіть подумати не могла про збір пляшок. Була вчителькою, жінкою з вищою освітою, з гідністю і честю, яку не втрачала навіть у найважчі дні. А тепер тепер стояла перед кіоском, як жебрачка, відчуваючи, як гіркий присмак сорому наповнює її душу.
Ну що ж промовила продавчиня, трохи пом’якшивши тон. Мала б менше спати. Завтра, якщо принесеш пляшки рано, приходь, і я дам тобі поїсти.
Донечко благала жінка, дай хоть чверть буханця Я віддам завтра. Мені погано Не витримаю Не витримаю цього голоду.
Але в очах продавчині не було іскорки співчуття.
Ні, різко відрізала вона. Я не займаюся благодійністю. Сама ледве кінці з кінцями звязую. Кожного дня до мене йдуть натовпи, я не можу годувати всіх. Не заважай, у мене черга.
Поруч стояв чоловік у темному пальті, занурений у свої думки. Він здавався далеким, наче в іншому світі світі турбот, рішень, майбутнього. Продавчиня перетворилася в одну мить, ніби перед нею зявився не просто покупець, а важливий гість.
Доброго дня, Петре Івановичу! радісно вигукнула вона. Сьогодні привезли ваш улюблений хліб, з горіхами та сухофруктами. І печиво свіже, з абрикосами. Вишневе з учорашнього, але все ще дуже смачне.
Доброго дня, розсіяно відповів чоловік. Дайте хліб з горіхами і шість штук печива вишневого.
А може, з абрикосами? запитала вона з посмішкою.
Нехай буде з абрикосами, пробурмотів він.
Достав товстий гаманець, він вийняв велику купюру і мовчки подав її. У цю мить його погляд випадково ковзнув убік і зупинився. Він побачив стару жінку, яка стояла в тіні кіоску. Її обличчя здавалося знайомим. Дуже знайомим. Але память відмовлялася повертати спогади. Лише одна деталь спалахнула у свідомості: велика брошка у формі старовинної квітки, приколота до її поношеного жакета. У ній було щось особливе щось близьке.
Чоловік сів у свою чорну машину, поклав пакет із покупками на сидіння й поїхав. Його офіс був недалеко, на околиці міста, у сучасній, але скромній будівлі. Він не любив показухи. Петро Шевченко, власник великої мережі магазинів побутової техніки, починав з нуля ще в перші роки після Незалежності, коли країна була на межі хаосу, і кожну гривню доводилося заробляти потом і кровю. Завдяки залізній волі, розуму і неймовірній працездатності він збудував імперію, не покладаючись на звязки чи покровителів.
Його будинок гарний котедж на околиці був повний життя. Там жили його дружина Олена, двоє дітей, Артем і Кирило, і незабаром мала народитися довгоочікувана донька. Саме дзвінок дружини вивів його із задуми.
Петре, сказала Олена стурбованим голосом, дзвонять із школи. Артем знову подрався.
Кохана, не знаю, чи зможу зітхнув він. У мене важливі переговори з постачальником. Без цього контракту ми можемо втратити мільйони.
Але мені важко їхати самій, прошепотіла вона. Я вагітна, втомлена. Не хочу туди сама.
Не їдь, відразу сказав він. Обіцяю, що знайду час. А Артем отримає добру догану, якщо не почне себе поводити.
Ти ніколи не буваєш вдома, сумно проговорила вона. Приходиш, коли діти вже сплять, йде