Дякую синові за свято! промовила свекруха за столом, який я готувала дванадцять годин! Мою відповідь вони отримали рівно через рік.
Ну ви ж знаєте цю картину, правда? 31 грудня. У всіх людей вже майже все готово, а на моїй кухні як на фронті. З шостої ранку на ногах. Повітря не пахне ялинкою й мандаринами, а смаженою цибулею, вареною картоплею і, чесно кажучи, моєю тихою розпатланістю.
На плиті булькоче холодець, у духовці гусак з яблуками, на столі гора овочів для олівє та «шуби». Коротше, звичайний новорічний набір, від якого до вечора вже нудить. А моя рідня, як кажуть, виступає у ролі «ревізійної комісії».
Чоловік лежить на дивані й важливо питає: «Світлано, а картопля для олівє не розкипіла?». Допомоги нуль, зате контроль на висоті! Дорослі діти, син із невісткою, сидять у смартфонах і раз на годину забігають, щоб утягнути шматочок ковбаси.
А головою комісії, звісно, моя свекруха, Ганна Борисівна. Вона ходить за мною по пятах і дає «корисні» поради: «Світланочко, майонез треба додавати перед подачею, ти ж знаєш? А кріп дрібніше наріжеш». Ох, дівчата, так і хотілося посипати його їй на голову. Але я мовчала. Терпіла. Бо я ж добра дружина й невістка, я ж маю створити «новорічне диво». Принаймні, тоді я так думала.
І ось, як у казці, пробило одинадцяту. Стіл так і сяє! Все блищить, переливається. Я, вичавлена як лимон, падаю на стілець. Знаєте це відчуття? Руки гудуть, спина не згинається, а єдине бажання не випити шампанського, а впасти обличчям у «шубу» й заснути.
Усі розсів