Замовкни гримнув чоловік, шпурляючи валізу на підлогу. Я йду від тебе й цього болота, яке ти називаєш життям.
Болото? Оксана повільно повернулася від плити, де смажилася картопля на вечерю.
Це болото двадцять років годувало твою матір, поки вона по лікарях їздила. Забув?
До чого тут мати? Не смій її чіпати!
А до того, Іване, що поки ти «великі справи» у столиці крутив, я тут з твоєю паралізованою мамою сиділа. Підгузки міняла, якщо що.
Іван стояв у дверях їхньої двокімнатної хрущовки, у новому костюмі й з валізою біля ніг. Таким гарним Оксана його давно не бачила підтягнутий, засмаглий, пахне дорогим парфумом. Не те, що раніше, коли приходив із заводу, увесь у мастилі.
Памятала, як познайомилися. Танці в заводському клубі, він молодий слюсар, вона із бухгалтерії. Крутив її під «Червона рута», шепотів дурниці на вухо. А потім весілля скромне, гостей з тридцять, салат олівє й «Совєтське шампанське». Свекруха тоді плакала від щастя, обіймала Оксану: «Дякую тобі, доню, що Ваню мого приручила.»
Приручила. Двадцять два роки прожили. Доньку виростили, Марійку. Зараз у медінституті вчиться, на стипендію та на мамині підробітки. Іван грошей не давав останні три роки усе в «бізнес» вкладав. Який бізнес Оксана так і не зрозуміла. То автосервіс відкрити хотів, то вантажоперевезеннями займався. Усе провалювалося.
Ти просто не розумієш, Іван нервово запалив прямо в передпокої. Мені Сьома запропонував до Києва переїхати. У нього там мережа авто мийок, візьме керуючим. Квартиру зніме для початку.
Один поїдеш? Оксана витерла руки об фартух. Руки тремтіли, але голос тримала рівно.
Не один. Іван відвів очі. З Тетяною. Вона вона мене розуміє. Вірить у мене.
Тетяна. Оксана знала про неї місяців три. Бачила листування у телефоні, коли Іван у душі був. «Ко