Жила в селі Марія, і був у неї син Микола. Хлопець від природи видався гарний, кмітливий, всім до вподоби. Ще змалку він умів підлаштуватися під очікування: візьме хто на руки він так пригорнеться, ніби рідний. У школі дівчата за нього билися хтось через його красу, хтось через розум, а хтось просто через те, що всім хотілося з ним дружити. Але бідність завжди була його тінню джинси носилися до дірок, але його це не зганьбило. Навпаки, дівчата ще більше ним захоплювалися.
На випускному всі хотіли сфотографуватися з Миколою, але він обрав Наталю. Не найкрасивішу, не найрозумнішу але батько в неї був головою райвиконкому. І сукня у неї на вечорі сяяла, як зі зграї звичайних зірок місяць. Так і повела його за собою спочатку на фотографію, потім у життя.
Марія виростила сина одна. До села вона приїхала ще молодою з маленьким Миколою на руках. Ходили чутки, що батько хлопця якийсь начальник із міста, що купив їй хату, аби не докучала. Але ніхто його не бачив. Марія працювала у магазині, тримала невелике господарство, а все вільне віддавала синові.
Коли Микола пішов до школи, вона зустріла Віктора вчителя фізкультури. Він був добрий, чемний, допомагав їй з сином: вчив його їздити на велосипеді, чинити техніку, ходили разом у ліс. Серце Марії поступово відтануло. Але Микола не прийняв чоловіка.
“Не хочу, щоб він був моїм татом!” кричав він.
Одного разу, побачивши матір у ліжку з Віктором, він не стерпів.
“Або він, або я!”
Марія вибрала сина. Віктор пішов, і більше його не бачили.
Микола виріс, вступив до інституту, зустрічався із Наталею. А коли настав час весілля, він прийшов до матері за грошима.
“Продай порося, мамо, допоможи мені”.
Вона віддала останнє.
На весіллі її не запросили.
“У нас умова: як одружуся до тебе ногою не ступлю”, пояснив він молодшому братові.
Марія сиділа вдома, слухала, як за вікном грала музика, і плакала.
Так і вийшло: вона віддала йому все, а він нічого.
**Життя вчить: якщо ростиш дитину, немов скарб, а не людину, вона й справді стане скарбом. Але не для тебе.**