Я дивилася на котлети з духовки, трохи пригорілі з країв, і не вірила своїм вухам.
Ти застаріла. Я подаю на розлучення, сказав мій чоловік, відсуваючи тарілку. Це звучало так буденно, наче він повідомляв про чергове підвищення цін на бензин. Я завмерла з деревяною лопаткою в руці. Кактус на підвіконні сумно вказував на мене викривленим шипом, ніби підтверджуючи: «Тобі кінець». Мені сорок сім, і з Олегом ми прожили разом двадцять років. Наш син, Тарас, давно вже навчається в іншому місті, а кредит за нашу двокімнатну майже погашений. І ось раптом «застаріла».
Все навколо ніби закостеніло, як чорно-білий кадр із старого телевізора. Я дивилася на пригорілі котлети й думала: «Можна ще врятувати середину чи вже пізно?» Дивно, як мозок чіпляється за дрібниці, коли трапляється щось справді страшне.
**Рутина, що розїдає**
Відтоді як почалася весна, у домі панував напружений мовчання. Олег повертався пізно з роботи, а вихідні витрачав на звіти, які йому надав новий начальник. Я ж тонула в офісних справах: складала фінансові звіти, розбирала папери, а ввечері пестила нашу кішку Мурку. Ми майже не розмовляли. Лише сухі фрази: «Купи молока», «Поповни картку», «Хто сьогодні миє посуд?» Між нами виросла висока стіна з втоми.
Тарас, наш девятнадцятирічний син, навчається в іншому місті, живе в гуртожитку, і бачимося ми рідко. Іноді дзвонить, щоб попросити грошей. Влітку він заїжджав додому, і ми навіть планували шашлики за містом, але щось завжди заважало: або дощ, або Олег був «надто втомлений». Я вже тоді відчувала, що ми стали скоріше сусідами, ніж подружжям.
А вчора почула остаточний вирок: «Ти застаріла».
**Остання крапля**
Тінь розлучення нависала давно. Кілька тижнів тому засмітЯ подивилася на яктус, що несподівано розквіт, і зрозуміла якщо він зміг, то й я зможу почати спочатку.