Тінь сонця на піску
Тиша в хаті була густою, як мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Іванівна, жінка з обличчям, вирізаним життєвими морщинами, проводила сина слідкуючим поглядом, поки той мовчки складав останні речі у грубий мішок. Завтра армія.
Сину, Дмитре, ну скажи мені, що ти знайшов у цій у цій вітрогонці? не витримала вона, і голос, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійчану не ставить! Дивиться згори, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як пташок у гаю! Оленка, наприклад, Ковальчук Розумниця, працьовита, на тебе позирає, а ти й не помічаєш. Ніби світ зійшовся на одній Марічці.
Дмитро, високий, плечистий хлопець із упертим підборіддям і зараз нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли вузол.
Не потрібна мені жодна Оленка, мамо. Все вирішено. Змалку її, Марічку, кохаю. І якщо вона за мене не піде Тоді й не одружуся взагалі. Даремно мову гризеш, заспокойся.
Та вона тебе в смітник викине, Дмитрочку! Серце моє віщує! схлипнула мати. Гарна так, що й казати, чаклунка Та холодна, мінлива. Їй би у місті світити, а не по нашому селу хвостом крутити.
Дмитро нарешті повернувся. У його погляді стояла міцна, непробивна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами і молодістю, оселялося інше життя. Марічка, закінчуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно нафарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, кричав про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси.
Марічко, ти куди так причепурилась? почувся з кухні голос матері. Знову на вечорниці? А після них гуляння до світанку? Хоча б Дмитра покликала. Хлопець-то який! Технікум закінчує, не дурень. Робітників найняв, з батьком дім будує каже, для майбутньої дружини. А сам-то на тебе одного дивиться, зациклився.
Марічка знизала плечима, обертаючись перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням.
Твій Дмитро валах, яких світ не бачив. «Дім будує» Молодість дається раз, мамо! Треба жити, гуляти, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає повними грудьми. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Ні за яких умов. Навіть не натякай.
І, наче метелик, випорхнула з хати, залишивши за собою лише хмару тривожного аромату.
Осінь того року була золотою і гіркою. Дмитро, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марічка з матірю як найближчі сусідки.
Дмитро, у новому, незручному костюмі, шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він піймав Марічку в коридорі, соромязливо притулившись до стіни.
Марі почав він, і голос раптом зрадливо здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Усі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини нема. Може погодишся бути моєю? Хоч заочно?
Марічка подивилася на нього зверхньо, ніби на милого, але набридлого цуценя. Подумала секунду.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Гаразд?
Цього було досить. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марічка на мить відвела очі. Їй стало майже ніяково.
Вона деякий час відповідала на його листи, виведені акуратним солдатським почерком. Але після школи рвонула у місто, вступати до педучилища. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування різко обірвалося.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опамятається, дочекається Дмитра, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Марічка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за міського, інтелігентного! І ніколи-ніколи не повернуся в це закуте, богом забуте село! кричала вона в істериці, коли мати намагалася замолвити слово за сільського нареченого.
Але доля жорстоко пожартувала над нею. Перший же іспит твір вона провалила з тріском. Гірка іронія полягала в тому, що звинувачувати було нікого. У їхній сільській школі вчителів завжди не вистачало. Українську та німецьку вела одна людина німкеня Ельза Густавівна. Німецьку вона знала досконало, а українську ледве. Марічка, як і більшість її однокласників, не знала належно ні однієї, ні другої.
Але Марічка не вміла довго сумувати. Місто вабило вогнями, і вона швидко знайшла розраду в чарівному й цинічному Олезі. Олежко навчався на останньому курсі юрфаку і жив один у трикімнат