**Поклик серця**
“Наступний!” голосно оголосила медсестра, коли з кабінету лікарки Діни Андріївни вийшов черговий пацієнт.
“Доброго дня”, привітався Прохір і, лагідно посміхнувшись, сів на стілець біля столу.
“Доброго здоровя”, відповіла Діна. Лікарка була молодою, і звати її на по батькові якось незвично було хіба що медсестра так і робила.
Піднявши очі, вона впізнала знайомий погляд сірих очей. Серце забилося частіше, але вона взяла себе в руки.
“Прохір?” це був її колишній однокласник, вони дружили ще в школі.
Коли Діна після навчання вступила до Київського медичного університету, Прохір залишився в їхньому невеликому містечку. По-перше, хворів батько, а по-друге він не зміг нікуди вступити, а на платне навчання не було грошей. Мати померла шість років тому, залишилися вони з батьком вдвох.
Перед нею сидів змужнілий Прохір, став ще гарнішим. Діна навіть засумнівалася, що його турбує здоровя, але все ж спитала:
“На що скаржишся? Слухаю.”
“Серце часто бється, особливо коли бачу тебе”, відповів він з усмішкою.
“Ох, я, мабуть, піду”, кинула медсестра, обмінявшись з Прохором значущим поглядом. Все одно це останній пацієнт на сьогодні і вийшла.
“Діно, я прийшов, бо ти мене уникаєш. А мені треба з тобою поговорити. Післязавтра виїжджаю в рейс на два тижні. Розумію, що скажеш одружений, діти…”
У Діни з Прохором у школі були ніжні почуття. Разом ходили на уроки, гуляли ввечері, бували в кіно. Обоє гарні ніхто й не сумнівався, що одружаться. Та доля розпорядилася інакше. Ще в школі Прохора не відпускала Оля з паралельного класу. Чекала його на перервах, підстерігала після уроків. Але він не звертав уваги на її витівки бачив лише Діну.
“Прошунець, ти все одно будеш мій. Знаєш ту стару пісню: «Нікуди не подінешся, закохаєшся й одружишся, все одно ти будеш мій»?” співала вона йому, а потім голосно сміялася.
Діна вступила до університету і поїхала вчитися. Прохір залишився вдома. Відразу влаштувався на роботу, паралельно вчився на водія, мріяв стати далекобійником. Потім чекав армії. Службу відбув. З Диною майже не бачилися вона рідко приїжджала на канікули.
А от після армії до нього причепилася Оля. Працювала продавчинею на ринку, була жвава, любила випити. Одного разу друг Прохора, Тарас, запросив гостей у кафе на своє свято. Оля сіла поруч із Прохором, а коли він виходив покурити з хлопцями підливала йому горілку в вино, непомітно. Він навіть не відчув, як сильно захмелів.
“Тебе якось сильно розвезло”, здивувався Тарас, дивлячись на нього. “Зараз викличу таксі, відправлю тебе додому.”
Оля миттєво підскочила:
“Я його відвезу, вже і таксі викликала!” показала телефон у руці.
Тарас допоміг Прохору сісти в машину, і вони поїхали. Та Оля привезла його до себе мати була на нічній зміні. Поклала спати, а сама лігла поруч. Що там було чи не було але вранці він прокинувся біля неї.
Він не памятав, як опинився в її домі. Оля теж прокинулася й засміялася. У цю мить у кімнаті зявилася її мати.
“Оце так! Олюню, бачу, у тебе гості! Ну ви даєте!” і хлопнула дверима.
“Ой, мама з ночної повернулася. Довго ми з тобою спали. Ну й не дивно після такої бурхливої ночі!” сміялася дівчина. “Прохоре, тепер ти мусиш на мені одружитися, тим паче мама нас у ліжку застукала.”
Прохору і так було погано сильно боліла голова, а тут ще й весілля. Він трохи злякався. Був занадто порядним. Та й Діну все ще любив. Сподівався може, після інституту вона повернеться сюди.
“Я піду, Олю,” сказав він, підводячись. “Погано почуваюся.”
“Розумію, учора перебрав,” усміхнулася вона. “Давай проводжу.” На прощання повисла йому на шиї й томно прошепотіла: “До вечора, коханий. Подзвонимо.”
З того часу Прохір так і не зміг позбутися Олі. Незабаром вона повідомила, що чекає від нього дитину і йому довелося одружитися.
Коли Діна дізналася, що Прохір одружився, теж дала згоду однокурсникові Ярославу, який давно за нею добивався. Вони побралися.
“Навряд чи я кохаю Ярослава,” думала вона, вже будучи його дружиною. “Якась неправдива сімя у нас. Бачимось рідко він у лікарні, я в поліклініці.”
Діна розуміла, що Ярослав не той чоловік, про якого мріяла. Зовсім не романтик, а навпаки якийсь заклопотаний. Завжди кудись поспішає. Вона навіть підозрювала, що він зустрічається з іншими. Дітей не хотів:
“Дружино, поки що не плануймо дітей. Треба на ноги стати.”
“Ярославе, але ж у нас гарна квартира,” це була його квартира, куплена батьком щ