Тікаючи від чоловіка з глухого села, вона потрапила у ведмежий капкан і подумала, що це кінець, втрачаючи свідомість…
Прокинувшись у незнайомій хаті, Оксана тихо зітхнула. Голова крутилася, ніби їй вдарили обухом, а память була порожньою вона не могла згадати, як тут опинилася. Тіло боліло, мов після довгого лежання, і не слухалося. Спробувавши встати, вона з жахом зрозуміла, що прикута руки й ноги були міцно звязані. Паніка охопила її, і вона заворушилася на ліжку, викликаючи неприємний скрип.
Ну, нарешті приходиш до тями, почувся холодний голос. Нічого. Посиди ще трохи. Зрозумієш, як помилялася, а потім я тебе відпущу. І ми повернемось додому.
Тоді Оксана згадала все. Вона домовилася з чоловіком Тарасом про розлучення. Він погодився, а потім удар. Він не збирався її відпускати. «Ти моя, казав він, і якщо не розумієш цього, я навчу тебе». Але Оксана вже не могла терпіти його постійні зради. Після першої пробачила. Після другої ні. Кохати вона його давно перестала, залишився лише страх і огида до цих отруйних стосунків, де один страждав від навязливості, а інший від самотності.
Відпусти мене, прошепотіла вона, тремтячи. Це нічого не змінить. Ти не змусиш мене кохати силою. Тарас, прошу…
Змирися. Зараз ти на стадії заперечення, але зрозумієш, що ми створені один для одного. Даси мені другий шанс. А тікати тобі нікуди. Памятаєш, я розповідав про покинуте село, де жили мої дідусь і бабуся? Сюди ніхто не заїжджає. Ніхто не допоможе. І не зли мене ти ж розумієш, до чого це може призвести.
Оксана здригнулася. В очах Тараса вона бачила божевілля і це лякало найбільше.
Півтора тижні а може, й більше? вона провела у цій хаті. Тарас звільняв її лише на кілька годин на день, слідкуючи за кожним рухом, як хижак за здобиччю. Оксана розуміла: перед нею не людина, а хворий, якому потрібна психіатрична допомога. Але вона вдавала. Грала покірність, грала надію на примирення, лише б повернутися до цивілізації. На роботі її ніхто не шукатиме начальниця мріяла позбутися її після того, як Оксана застала її з чоловіком. Батьків не було, подруги звикли до її довгих зникнень «ревнивий чоловік», зітхали вони, не вникаючи.
Одного разу, коли Тарас відволікся, вона вдарила його важкою статуеткою. Він упав без тями, але дихав. У Оксани не було часу перевіряти, чи отям
