У розпачі вона погодилася вийти заміж за сина багатія, який не міг ходити А за місяць помітила
“Ти жартуєш”, сказала Марійка, дивлячись на Івана Петровича широко розкритими очима.
Він похитав головою.
“Ні, не жартую. Але дам тобі час подумати. Бо пропозиція справді незвичайна. Мабуть, я навіть знаю, про що ти зараз думаєш. Зваж усе, обміркуй добре прийду через тиждень”.
Марія дивилася, як він іде, збентежена. Його слова не вкладалися в голові.
Вона знала Івана Петровича вже три роки. Він володів мережею АЗК та іншими бізнесами. Марія підробляла прибиральницею на одній із заправок. Він завжди вітав працівників привітно, говорив з ними тепло. Одним словом хороша людина.
Зарплата на заправці була пристойною, тому бажаючих на цю роботу вистачало. Близько двох місяців тому, коли вона закінчила прибирати, Марія сиділа на лавці біля виходу зміна майже скінчилася, і в неї було трохи вільного часу.
Раптом двері відчинилися, і з’явився Іван Петрович.
“Можна присісти поряд?”
Марія схопилася.
“Звісно, навіщо питати?”
“Чого схопилася? Сідай, я не кусаюся. День гарний”.
Вона посміхнулася і знову сіла.
“Так, навесні завжди здається, що погода чудова”.
“Тому що всі втомилися від зими”.
“Може, і так”.
“Хотів запитати: чому працюєш прибиральницею? Лариса пропонувала перевести тебе на оператора, чи не так? Краща зарплата, легша робота”.
“Я б із радістю. Але графік не підходить донька ще маленька, часто хворіє. Коли вона здорова, сусідка може посидіти з нею. Але коли починається напад, я маю бути поруч. Тому ми з Ларисою міняємося змінами за потреби. Вона завжди допомагає”.
“Зрозумів Що з дівчинкою?”
“Ой, краще не питай Лікарі нічого певного не кажуть. У неї напади важко дихати, паніка, багато всього. А серйозні аналізи лише платні. Кажуть, треба чекати, може, переросте. Але я не можу просто чекати”
“Тримайся. Усе буде добре”.
Марія подякувала йому. Того вечора вона дізналася, що Іван Петрович виписав їй премію без пояснень, просто передав.
Більше вона його не бачила. А тепер, сьогодні, він з’явився біля її будинку.
Коли Марія побачила його, серце мало не зупинилося. А коли почула пропозицію стало ще гірше.
У Івана Петровича був син Стас, майже тридцятирічний. Сім із цих років він провів у інвалідному візку після аварії. Лікарі робили все можливе, але він так і не піднявся на ноги. Депресія, замкнутість, майже повна відмова від спілкування навіть з батьком.
Тому Іван Петрович придумав: одружити сина. По-справжньому. Щоб у нього з’явилася мета, бажання жити, боротися. Він не був впевнений, що це спрацює, але вирішив спробувати. І здавалося, що Марія ідеальна кандидатура.
“Маріє, у тебе буде повне забезпечення. У тебе буде все. Твоя донька пройде всі аналізи, отримає лікування. Я пропоную однорічний контракт. Через рік ти підеш незалежно від усього. Якщо Стасу стане краще чудово. Якщо ні я винагороджу тебе щедро”.
Марія не могла вимовити слова обурення охопило її.
Ніби читаючи її думки, Іван Петрович тихо сказав:
“Маріє, будь ласка, допоможи мені. Це вигідно для нас обох. Я навіть не впевнений, що мій син торкнеться тебе. А тобі буде легше ти будеш поважною, офіційно одруженою жінкою. Уявіть, що вийшла заміж не через кохання, а через обставини. Прошу лише одного: ні слова нікому про нашу розмову”.
“Почекайте, Іване Петровичу А ваш Стас він згоден?”
Чоловік сумно посміхнувся.
“Він каже, що йому все одно. Я скажу йому, що в мене проблеми з бізнесом, зі здоров’ям Головне щоб він був одружений. Як слід. Він завжди мені вірив. Тому це брехня заради блага”.
Іван Петрович пішов, а Марія довго сиділа, як приголомшена. Всередині кипіло обурення. Але його прості, чесні слова трохи пом’якшили пропозицію.
А якщо подумати Що вона не зробить для маленької Оленки?
Усе.
А він? Він теж батько. Він теж любить свого сина.
Її зміна ще не скінчилася, коли задзвонив телефон:
“Марійко, швидше! У Оленки напад! Сильний!”
“Йду! Викличте швидку!”
Вона прибігла якраз, коли швидка під’їхала до будинку.
“Де ви були, матір?” суворо запитав лікар.
“На роботі”
Напад справді був важким.
“Може, до лікарні?” несміливо запитала Марія.
Лікар, який був тут вперше, махнув втомленою рукою.
“Що вони там зроблять? Лише залякають дитину. Вам треба до столиці до клініки, до справжніх спеціалістів”.
Через сорок хвилин лікарі поїхали.
Марія взяла телефон і набрала Івана Петровича.
“Я погоджуюся. У Оленки знову напад”.
Наступного дня вони вже їхали.
Іван Петрович особисто приїхав за ними у супроводі молодого, гладко виг