«Коли ж тебе вже не стане?» прошепотіла моя невестка, підходячи до ліжка в Київській міській лікарні, не підозрюючи, що я все вхопила і дієвий мікрофон фіксує кожневазу.
Її подих був теплим, з ароматом недорогої кави з торгівельного ринку. Вона, мовляв, думала, що я без свідомості просто тіло, заповнене таблетками.
А я не спала. Під тонкою білою ковдрою кожен нерв був натягнутий, як струна в «Кобзарській» скрипці.
Під долонею, схованою від чужих очей, лежав холодний прямокутний диктофон. Кнопку «запис» я натиснула ще перед годиною, коли до палати влетіла моя донька Зоряна з сином Тарасом.
Тарасе, вона ж як огірок, голос Світлани підвищився, вона розбіглася до вікна. Лікар каже, динаміка не чутна. На що чекаємо?
Тарас зітхнув важко. Мій єдиний син.
Світлано, це не зовсім, я спокійно відповідала, імітуючи глибокий сон. Сльози не падали всередині залишився лише сірий попіл.
Залишилась крижана ясність.
Агент з нерухомості каже, зараз гарні ціни, безупинно продовжувала Світлана, переходячи в діловий тон. Двушка в центрі, після ремонту
Ми могли б вирвати собі гарну суму, купити будинок за межами міста, нову «ГАЗ»випуск і, нарешті, живи в нормальній квартирі, а не в цій коморі. Тарас мовчав, його мовчання було страшніше за будьякі слова.
О, і ще ціни на озимий сорт рубінового часнику! промовляла вона, ніби рекламна об’ява.
А її речі продовжувала Світлана, половину викинемо. Сервізи, книжки, все, що нещасно. Тільки антикваріат, якщо вдасться знайти оцінювача.
Я подумки усміхнулася. Оцінювач? Вона ще не здогадалася, що за тиждень до цього я вже сховала найцінніше у безпечному сховищі.
Добре, нарешті вимовив Тарас. Роби, як вважаєш. Складно говорити про це.
Не говори, любий, пророкотіла вона. Я все сама впораюся. Тобі не доведеться бруднити руки.
Вона піднялася до ліжка, її погляд був холодний, як зимова ніч, ніби вона оцінювала не людину, а зайву перешкоду.
Я ледве стиснула пальцями гладкий корпус диктофона це був лише початок.
Минав тиждень крапельниць, простих каш і мого безмовного спектаклю. Світлана та Тарас зявлялися щодня.
Тарас сідав у крісло біля дверей, прикладаючи лице до телефону, ніби намагався втекти від реальності. Світлана ж, навпаки, відчувала палату як власну хату, голосно балакаючи по телефону з подругами про майбутній будинок.
Три спальні, велика вітальня, ділянка, уявляєш? Я вже ландшафтний дизайн планую. А свекруха? У лікарні, стан тяжкий, не виживе.
Кожне її слово фіксував мій записник, колекція росла.
Сьогодні вона вирішила показати Тарасу фото котеджів, підкинувши ноутбук біля мого ліжка.
Дивись, це! А ось цей? Справжній камін! Тарасе, ти мене слухаєш?
Слухаю, глухо відповів він, не піднімаючи очей. Просто це дивно поруч з нею
А де ще? підсконала Світлана. Часу чекати немає, треба діяти. Я вже зателефонувала нашому ріелтору, завтра приведе перших покупців.
В її погляді не було людяності, лише холодний розрахунок.
До речі, про речі. Учора заїхала, розбирала шафи. Твої сукні старі, я все засипаю в мішки і віддам на благодійність.
Мої сукні ті, у яких захищала дисертацію, у яких Ігор дарував пропозицію. Кожна була уламком спогадів. Вона викидала не тканину, а історію мого життя.
Тарас здригнувся.
Навіщо ти чіпала? Можливо, вона б хотіла
Що «хотіла»? різко відповіла Світлана. Вона вже нічого не хоче. Тарасе, перестань бути дитиною, будуємо майбутнє.
Вона піднялася, відкрила шухляду, шукаючи документи, паспорт, все, що треба для угоди.
Тоді до палати зайшла медсестра.
Анно Павлівно, час на інєкції.
Обличчя Світлани миттєво змінилося, зявився турботливий вираз.
Ой, звісно, йдемо, не будемо заважати. Мамочко, завтра прийдемо, промовила вона, погладжуючи мою руку. Її дотик був як холодна гусінка, що повзла по шкірі.
Коли вони вийшли, я не відкривала очі, доки кроки медсестри не стихли. Потім, з великим зусиллям, підняла голову, відчула біль у мязах, але впоралася.
Я зупинила диктофон, зберегла файл під номером «7», а під подушкою дістала старенький кнопковий телефон, що привіз мені адвокат Семен Борисович.
Слухаю, відповів спокійний, діловий голос.
Семен Борисовичу, це я, хрипко сказав я. Запускайте план. Час настав.
Наступного дня, точно о третій годині, у двері постукав респектабельний подружжя з ріелторкою.
Проходьте, будь ласка! щебетала вона. У нас тут невеличкий безлад, бо збираємось переїжджати.
Вони пройшли у вітальню, розповідаючи про «чудові краєвиди з вікон» та «привітних сусідів». Тарас притиснувся до стіни, обличчя сіре, як попіл.
Квартира належить моїй свекрусі, з сумом промовила Світлана. Її стан тяжкий, лікарі не дають надії.
Ми з чоловіком вирішили, що спеціалізований заклад буде краще, а ці стіни занадто сповнені спогадами.
Раптом двері відчинилися без дзвінка. В інвалідній колясці, у строгому темносиньому шовковому халаті, сиділа я.
Позаду Семен Борисович у елегантному костюмі, тихо зачинив двері. Світлана застигла, усмішка зникла, наче стерта ластиком.
Тарас метушився, шукаючи вихід, а покупці та ріелтор розгублено дивилися між нами.
Доброго дня, мій голос, хоча й тихий, різко прорізав мовчання. Ви помилилися адресою. Ця квартира не продається.
Вибачте за цю ситуацію, пояснила я, моя невестка, напевно, перебільшила через мій стан.
Світлана прокинулась:
Мамочко? Як ви тут? Вам же не можна
Я можу робити, холодно сказав я, поглянувши на неї. Особливо коли хтось без запиту в моєму домі.
Я натиснула «відтворити». З динаміка прозвучало знайоме шипіння:
«Коли ж тебе вже не стане?»
Обличчя Світлани поблідніло до кольору простирадла, вона не могла вимовити жодного звуку. Тарас сховав обличчя руками.
У мене велика колекція записів, Світлано, сказала я спокійно. Про твої мрії, про продані речі, про оцінювача. Думаю, це буде цікаво поліції.
Семен Борисович підняв теку з документами.
Анна Павлівна сьогодні підписала на моє імя генеральну довіреність та заяву до поліції, сухо повідомив він. Окрім того, підготував повідомлення про ваше виселення за моральну шкоду та загрозу життю. У вас 24 години, щоб.
Документи легли на столик тихим шелестом. Це була межа, після якої вже нічого не повернути. Але я вперше за тижні не відчула образи, лише крижану силу того, кому нічого не залишилось втрачати.
Ріелтор і покупці зникли, прорикаючи вибачення. У вітальні залишились лише ми четверо, тиша густо нависла, мов пил у старій кімнаті.
Світлана першою прорвалася:
Ви не маєте права! крикнула вона, вдаряючи мене пальцем. Це ж квартира Тараса! Він прописаний!
Колишній спадкоємець, поправив її Семен, переглядаючи документи.
За новим заповітом, складеним вчора, все майно Анни Павлівни передається благодійному фонду підтримки молодих вчених. Ваш чоловік, на жаль, не входить.
Тоді я бачила, як у її очах згасла остання іскра наді
Тарас, мій син, нарешті вийшов зі стіни, його обличчя було мокре від сліз.
Мамочко вибач, сказав він. Я не хотів. Це вона вона змусила.
Я подивилась на нього, на сорокарічного чоловіка, що ховався за спиною жінки.
Тебе ніхто не змушував мовчати, Тарасе, відповіла я спокійно. Ти зробив свій вибір, живи з ним.
Куди ж ми підемо? втрутилась Світлана, голос тремтів. На вулицю?
У вас була орендна квартира, доки ви вважали, що моя оселя звільниться, нагадала я. Повертайтесь туди або куди завгодно. Це вже не моя турбота.
Світлана кинулась до речей, нервово штовхаючи їх у сумку, бурмочучи прокльони. Тарас стояв посеред кім втраченим.
Мамо, будь ласка. Я все зрозумів, змінюсь, прошепотів він.
Змінюватись ніколи не пізно, погодилась я. Але не тут і не зі мною. Двері моєї квартири назавжди зачинені.
Тар
ас опустив голову, зрозуміяв, що це кінець, не гра, а остаточне рішення.
Через годину вони пішли, я чула, як зачиняються двері. Семен підходив до мене.
Анно Павлівно, ви впевнені щодо фонду? Ми можемо все повернути.
Ні, нехай так, похитала я головою. Хочу, щоб залишене від мене служило добру справі, а не породжувало ворожнечу.
Він кивнув і попрощався. Я залишилась сама у своїй квартирі, повільно провела рукою по підлокітнику крісла, по корінцях книжок. Нічого не змінила навколо, змінилася лише я.
Тепер я не просто мати, що прощає все, а людина, що сама визначає межі свого всесвіту. У цьому новому світі не місце тим, хто колись прошепотів: «Коли ж тебе вже не стане?».