Ніч, що щільнішала над містом, ніби передчувала лихо. Важкі хмари повзли небом, наче несли тягар нездійснених надій і зламаних доль. Автомобіль ковзав мокрим асфальтом, мов привид, залишаючи за собою слід фар і тишу, прорізану тривогою. Роман сидів за кермом, стискаючи його так, ніби від цього залежало його життя. Кожна нерівність дороги відлунювала в його хребті, як удар кувалдою не фізичний, а духовний, наче сама доля нагадувала: ніщо не буде легким. У машині стояла тиша, яку порушувало лише нерівне дихання Софії поруч. Вона відкинулася на сидінні, ніби намагаючись втекти від болю, страху і самої себе. Її рука лежала на животі великому, наче він тримав не дитину, а цілий світ, який ось-ось розсиплеться. В її очах, впятих у сіре, безжиттєве небо за вікном, не було світла. Лише туга. Глибока, всеосяжна, як зимовий вітер, що проймає до кісток. Не страх. Не біль. Саме туга та, що зявляється, коли людина вже розуміє: все скінчено, але все ще сподівається на диво.
“Роме…” її голос був тонший за павутинку, слабший за шепіт вітру в осінньому листі. “Послухай мене. Будь ласка.”
Він кивнув, не відводячи погляду від дороги, але все його єство кожна клітина, кожен нерв було напружене. Він відчував: те, що зараз почує, буде не проханням, а вироком.
“Пообіцяй мені…” вона ковтнула, наче намагаючись проковтнути не лише слину, а й страх. “Якщо щось піде не так… не звинувачуй її. Нашу доньку. Вона ні в чому не винна. Вона просто народилася. Просто прийшла у цей світ. А ти… ти маєш любити її. За мене. За нас обох.”
Роман стиснув зуби. Костляві суглоби його пальців побіліли, ніби він держався за останню соломинку в бурхливому морі. Він хотів кричати, що все буде добре, що вона виживе, що вони будуть разом він, Софія і їхня донька у будинку, який будував для них, з дитячою кімнатою, ляльками і мріями. Але слова лікаря, сказані півроку тому, встромлялися в память, як ніж: “Вагітність при вашому діагнозі це гра в російську рулетку з пятьма набоями в барабані. Шанс один із шести. І це не жарт. Це смерть.” Він памятав, як тремтіли руки Софії, коли вона почула діагноз. Як вона подивилася на нього не з розпачем, а з благанням. “Я хочу цього, Роме. Я хочу бути матірю. Хочу, щоб наша любов залишилася у цьому світі. Щоб щось залишилося після нас.” Він не зміг сказати “ні”. Не тому, що був слабким. А тому, що любив. Безмежно. Повністю. І вірив не в медицину, не в шанси, а в неї. В її силу, в її світло, в її віру, що любов сильніша за смерть.
“Софіє,” прошепотів він, і його голос задр