Сусідка переступила межу
Ярина зупинилася біля вхідних дверей, стиснувши ключ у руці. З квартири доносився шелест і тихе бурмотіння. Олег був на роботі, а вона повернулася раніше, вирішивши влаштувати собі півдня відпочинку після виснажливого тижня. Але тепер її серце калатало. Злодії? Вона обережно привідчинила двері й почула знайомий голос:
Ой, Яриночко, Олежечку, та які ж ви неохайні! Пил на підвіконні, фіранки помяті! Треба б вам прибиральницю найняти, а то що це за дім?
У коридорі, з мітлою в руках, стояла тітя Надія, їхня сусідка. Ярина остолібніла.
Тітко Надіє? Як ви сюди потрапили? голос Ярини тремтів від змішання подиву й роздратування.
Та я ж по-сусідськи, доню! тітя Надія сяяла посмішкою, ніби її присутність у чужій квартирі була цілком природньою. Побачила, що двері привідчинені, думаю, перевірю, чи все гаразд. А тут такий безлік! Ну, я й вирішила трохи прибрати.
Двері були замкнені, холодно відрізала Ярина, стискаючи сумку. Я точно памятаю.
Ой, годі тобі, замкнені-незамкнені, тітя Надія махнула рукою, наче відганяючи муху. У нашому будинку всі свої, чого боятися? Головне, що я тут, а не якийсь хуліган!
Ярина не знала, що відповісти. Її новий дім, їхня з Олегом перша власна квартира, раптом здалася чужою. Вона пробурмотіла щось на кшталт «дякую» і випроводила сусідку, але в душі клекотів обурення. Звідки в тіті Надії доступ до їхньої квартири? І чому вона поводиться так, ніби має право?
Ця історія почалася півроку тому, коли Ярина й Олег, молоде подружжя, переїхали у старий, але затишний будинок на околиці міста. Квартира була їхньою гордістю: три роки збирали на перший внесок, брали іпотеку, економили на всьому, від кави до відпустки. Коли вони нарешті отримали ключі, Ярина ледь не заплакала від щастя, а Олег, зазвичай стриманий, крутив її по порожній кімнаті, сміючись.
Це наш дім, Яринко! Наш! говорив він, і його очі блищали.
Вони облаштовувалися поступово: купили диван, повісили світлі фіранки, поставили на підвіконня горщик з фікусом. Але найбільше їх тішили дрібниці ранкова кава на крихітній кухні, вечірні фільми під пледом, плани про те, як зроблять ремонт.
На другий день після переїзду у двері подзвонили. На порозі стояла невисока жінка років шістдесяти, з акуратною зачіскою й кошиком у руках.
Доброго дня, молодих! Я Надія Степанівна, ваша сусідка з третього поверху. Тітя Надія, простіше кажучи, вона посміхнулася так щиро, що Ярина мимоволі посміхнулася у відповідь. Ось, принесла вам пиріжків із капустою. По-сусідськи!
Ой, велике спасибі! Ярина прийняла кошик, відчуваючи ніяковість. Заходьте, чаю попємо?
Та я ненадовго, тітя Надія увійшла, оглядаючи квартиру з цікавістю. Ох, яка у вас планування цікава! Тільки стіни б пофарбувати, а то шпалери старенькі. І кухня затиснена, так?
Ярина збентежилася, але ввічливо кивнула. Олег, заварюючи чай, додав:
Ми плануємо ремонт, але поки бюджет не дозволяє. Помаленьку впораємося.
Ну, це правильно, молодці! тітя Надія поплескала Ярину по плечу. Якщо що, звертайтеся, я тут усіх знаю, підкажу, де шпалери дешевше взяти.
Пиріжки виявилися смачними, а тітя Надія балакучою. Вона розповіла про сусідів, про те, як будинок будували ще за її молодості, і навіть дала пораду, як умовити двірника прибирати сніг раніше. Ярина з Олегом переглянулися: здавалося, вони знайшли союзника у новому будинку.
Але незабаром тітя Надія почала зявляється занадто часто. То вона заходила «просто привітатися», то приносила нову порцію пиріжків, то пропонувала «перевірити сантехніку», бо «у цьому будинку труби старі,