Коли наші знайомі дізналися, що ми з дружиною здаємо квартиру, одразу забажали туди заселитися. Як же пояснити, що не хочемо здавати житло близьким? Завжди важко торгуватися з тими, з ким повязані добрими стосунками.
Після весілля усе в нас ішло якнайкраще. Одружилися ми з думкою жити з її батьками. Тоді ж мої власні мати й батько переїжджали до Одеси, а їхню квартиру продали, поділивши гроші між мною та сестрою. За ці кошти та за підмогу тестя нам вдалося придбати велику однокімнатну квартиру, де ми поставили перегородку, зробивши дві кімнати. Гадали, що одна буде для дитини, але якось не виходило.
Спочатку просто не хотіли, потім карєри зайняли весь час, а згодом вже й не виходило, та й дружина відмовлялася йти до лікаря. Я теж не дуже прагнув батьківства. Жили щасливо й не переймалися тим, хто принесе нам у старості склянку води. Важливу роль відігравали й знайомі, що вже мали дітей вони тонули у боргах і не виглядали щасливими. Тому ми й вирішили, що обійдемося без такого щастя, якщо саме життя так складається.
Коли нам обом було по тридцять три, ми вклали гроші у новобудову. Сума була невелика, тому ми ризикнули, хоч багато хто відмовляв. Та все ж у тридцять сім років у нас вже була готова до заселення квартира. Зробили невеличкий ремонт, щоб вона виглядала ідеально. Дружина жартома казала, що це наша «страховка» якщо колись зявляться діти, а якщо ні, то все віддамо племінникам.
Поки що вирішили здавати. Хотіли самостійно, без посередників. Для більшої оголошеності розповіли знайомим раптом хто підкаже, де ще розмістити оголошення. Та раптом виникло незручне питання: чи не хотіли б ми віддати квартиру нашим знайомим із дітьми? Вони роками живуть у оренді, у жахливих умовах, а тут і новий будинок, і гарний ремонт, і навіть «знижку» можна отримати.
Нашою помилкою було розповісти знайомим про цю квартиру. Ми й гадки не мали, що хтось із них захоче її орендувати.
«Там лише одна кімната, а у вас велика сімя», намагалася пояснити дружина.
«Та й що? Зараз ми в однокімнатній. А на ваших фото видно, що там простірніше».
«Але ж квартира нова, а у вас діти й кіт»
«Що, думаєте, ми такі нерозбірливі і все зруйнуємо?»
Ми сказали, що подумаємо, хоча особисто я не мав жодного бажання це робити. Бував у них вдома скрізь безлад. Зрештою дружина звалила на мене обовязок подзвонити й відмовити, вигадавши якісь незручні причини.
У відповідь почули:
«У вас друга квартира, а ще батьки колись помруть і тоді заберете їхнє житло. А вам усе мало й жалко! Сидітимете зі своїми квадратними метрами, сохнучи без дітей, без друзів і без радощів життя!»
Хіба це справедливо? Ми не винні в тому, що вони завели дітей, не маючи ні власного житла, ні підтримки від батьків. Кожен живе, як обирає то чому ми не можемо здати квартиру незнайомцю за звичайну ціну, а не робити знижку й послугу друзям?