Я ж прекрасно все памятаю!
Не памятаю, бо цього не було! серйозно промовив Рудий, дивлячись на неї щирими, вже постарілими очима.
Розмова якось одразу змовкла, і кожен пішов у свій бік.
«І навіщо збрехав? думала Маряна. Адже ж по очах було видно, що бреше!»
Хочеш, я стану твоїм Івасиком? запропонував одинадцятирічний Олесь Рудий своїй однокласниці, яка йому подобалася, Маряні Коваль.
Яким ще Івасиком? здивувалася дівчинка.
Ну, як? Ти що казку не читала? Там ще Льодяна Королева його зачарувала! А Маряна його рятує!
Маряна рятує? Його рятує Оксана! з презирством відповіла Коваль. Оце мені Ганс Крістіан Андерсен!
Та яка різниця? Маряна, Оксана? відмахнувся Рудий, не зациклюючись на дрібницях. Я питаю: хочеш, щоб я був твоїм Івасиком?
Дівчина не хотіла: Олесь був вухастим, худорлявим і явно нижчим за неї. Хоча такого рятувати було б легше.
А вона кремезна, на півголови вища: як же їм тепер разом ходити після рятувальної операції? Соромитися?
Нізащо! До того ж її серце вже належало іншому двієчнику Витькові Гуцулу.
До речі, він стояв неподалік і з цікавістю прислухався до суперечки.
І Марянка, поправивши бант, зневажливо сказала адже Витько чує:
Оце мені, Івасик! Та ти навіть на роль ведмедика не годишся! Тому, Івасику, іди й не чхай!
Витько голосно зареготав, а Олесь перелякано глянув у його бік і зник. А наступного дня, на весь клас, публічно обізвав Коваль Маряною-бараняною: я помщуся, і помста моя буде жахливою!
Ну, і що ти хотіла, Коваль? Не кожен чоловік спокійно перенесе образу! А його ж відштовхнули
Худорлявий Олесь мав розум, який з лихвою компенсував брак фізичної сили.
Просто учора, отримавши несподіваний удар від коханої, він не встиг зорієнтуватися: тут би й сильніший злякався.
І тоді засміявся не лише Гуцул, а й увесь клас: прізвисько сподобалося! А що кумедно! Хоча тоді такого слова ще не було.
Звісно, коли дівчинка скаржилася вдома на образливе прізвисько, її потішили й підтримали.
Але одного разу тато допомагав їй з алгеброю: донька ніяк не могла зрозуміти найпростішого! І тоді, втративши терпіння, з досадою сказав:
А твій Олесь мав рацію у тебе в голові суцільна бараннятина!
І додав:
Передай йому вітання від мене!
Олесь виявився винним і в цьому: до того тато ніколи не дозволяв собі подібного
До випускного пристрасті вщухли усе погане забулося й залишилося в дитинстві: і закоханість, і неприязнь, і образи де там було про таке думати!
Вони навіть разом потанцювали пару разів Олесь до того часу переріс Марянку й перетворився на стрункого, підкачаного юнака: він почав ходити до спортивної секції.
Витька після восьмого класу вигнали до ПТУ аналог сучасного коледжу: тоді з цим було суворо. А кохати на відстані теж було важко. Тому, вибачай, Вітьку
Після школи шляхи однокласників розійшлися: Марянка пішла до педагогічного, Олесь, як і будь-який інший розумник, подався до КПІ.
Іноді вони зустрічалися жили недалеко і обмінювалися кількома словами.
Потім життя розкидало їх у різні боки: обзавелися сім’ями й переїхали. Тому зустрічі на дворовому куточку стали рідкісними лише коли обидва приїжджали провідати батьків.
Іноді бачилися на вечорі зустрічі випускників. Але було вже ясно, що краще туди не ходити, щоб не засмучуватися.
З роками хлопці перетворилися на лисих чоловічків з пивними животами, дівчатка на огрядних тіток з амбіціями. І Коваль не була винятком.
Не худорлява з дитинства, вона стала ще масивнішою: наче селянка з відомої скульптури Віри Мухіної не підходь, а то роздавлю своєю товстою пятою!
Не вистачало лише глечика з молоком і корови-рекордистки на задньому плані.
Коваль не була винятком, а Рудий був: він ніби законсервувався і залишився таким же струнким, як у випускні роки.
До сорока пяти років Марянка Олексіївна вже «дослужилася» до завуча у школі. Олесь Руд