Тиша в хаті була густою, як мед, і лише тріск дров у печі порушував її важкий спокій. Ганна Степанівна, жінка з обличчям, зморщеним від турбот, провідним поглядом супроводжувала сина, що мовчки складав останні речі у грубий мішок. Завтра армія.
Сину, Василю, скажи мені, що знайшов ти в тій у тій верткій? не витримала вона, і голос її, стиснутий прихованим болем, зірвався на шепіт. Вона тебе й за копійчану монету не ставить! Дивиться згори, а в тебе всі думки лише про неї. Інших дівчат у селі як ягід у лісі! Оленка, наприклад, Шевченко Розумна, роботяща, на тебе поглядає, а ти й не звертаєш уваги. Ніби світ зійшовся клином на одній Марійці.
Василь, високий, плечистий хлопець із наполегливим підборіддям і зараз нахмуреними очима, не обернувся. Його пальці міцно затягли вузол.
Не потрібна мені жодна Оленка, мамо. Все вирішено. Змалку її, Марійку, кохаю. І якщо вона за мене не піде тоді й не одружуся взагалі. Даремно мову гасиш, заспокойся.
Та вона ж тебе в облизня пустить, Василю! Серце моє відчуває! схлипнула мати. Гарна так, що й казати, чортівка Та холодна, мінлива. Їй би у місті сяяти, а не по нашому селу хвостом крутити.
Василь нарешті обернувся. У його погляді стояла міцна, непробивна стіна.
Годі. Тема закрита.
Тим часом у сусідній хаті, де пахло дешевими духами та молодістю, дзеркало відбивало зовсім іншу картину. Марійка, завершуючи вечірній ритуал, наносила останні штрихи: підвела вугіллям очі, ретельно підфарбувала губи. Її образ, яскравий і зухвалий, кричав про бажання бути поміченою, схопленою, вирваною звідси далеко-далеко.
Марійко, куди це ти так причепурилася? почувся з кухні матерін голос. Знову на вечорниці? А після них гулянки до світанку? Хоча б Василя покликала. Хлопець-то який! Технікум закінчує, не промах. Робітників найняв, з батьком хату будує каже, для майбутньої дружини. А сам на тебе одного дивиться, як зачарований.
Марійка всміхнулася, крутячись перед дзеркалом, милуючись своїм відображенням.
Твій Василь простак, якого світ не бачив. «Хату будує» Молодість лише раз дається, мамо! Треба жити, веселитися, а він працює, як віл, нікуди не ходить, не дихає повними грудьми. Молодість мине і згадувати буде нічого. Не потрібен він мені, чуєш? Анітрохи. Навіть не натякай.
І, мов метелик, випорхнула з хати, залишивши після себе лише хмару тривожного аромату.
Осінь того року була золотою і гіркою. Василь, отримавши диплом, отримав і повістку. Батьки влаштували скромні, але щирі проводи. Прийшла й Марійка з матір’ю як найближчі сусіди.
Василь у новому, незручному костюмі шукав момент. Серце билося десь у горлі. Він піймав Марійку в сінях, сором’язливо притулившись до стіни.
Марійко почав він, і голос раптом зрадницько здригнувся. Дозволь писати тобі листи? Усі солдати пишуть своїм дівчатам. А в мене дівчини немає. Може погодишся бути моєю? Хоч заочно?
Марійка подивилася на нього зверхньо, ніби на милого, але набридлого цуценя. Подумала мить.
Ну, пиши. Якщо буде настрій відповім. Не буде не ображайся. Добре?
Цього було досить. Його обличчя осяяла така надія, таке сяйво, що Марійка на мить відвела очі. Їй стало майже ніяково.
Вона деякий час відповідала на його листи, виведені акуратним солдатським почерком. Але після школи махнула до міста, вступати до педагогічного. Сіре сільське життя залишилося позаду разом із наївними солдатськими посланнями. Листування різко обірвалося.
Її мати лише зітхала, таємно сподіваючись, що донька опам’ятається, дочекається Василя, осіне, а вчитися можна й заочно було б бажання. Але Марійка й слухати не хотіла.
Я закінчу інститут, вийду заміж за міського, освіченого! І ніколи-ніколи не повернуся в це загублене, богом забуте село! кричала вона в істериці, коли матір намагалася вставити слово за сільського жениха.
Та доля жорстоко посміялася з неї. Перший же іспит твір вона провалила на