Тієї ночі я вигнав свого сина та невістку з дому і забрав у них ключі. Настав момент, коли я зрозумів годі.
Минув тиждень, а я все ще не можу повірити, що зробив це. Вигнав власного сина та його дружину зі свого житла. І знаєте що? Я не відчуваю ні краплі провини. Тому що це була остання крапля. Вони самі змусили мене так вчинити.
Все почалося півроку тому. Я, як завжди, повернувся з роботи втомлений, мріючи про чашку чаю та хвилину спокою. І що ж я бачу? На кухні сидять мій син Тарас і його дружина Оксана. Вона нарізає сир, а він, розвалившись за столом, читає газету, ніби все гаразд, і з посмішкою каже:
Привіт, мамо! Ми вирішили заскочити до тебе!
На перший погляд нічого страшного. Я завжди радію, коли Тарас заходить у гості. Але потім зрозумів: це був не візит. Це було переселення. Без попередження, без прохання. Вони зайшли в мій дім і влаштувалися тут.
Виявилося, що їх виселили з орендованої квартири вони не платили за оренду півроку. Я вже попереджав їх: не живіть понад можливості! Знайдіть щось скромніше, обмежте витрати. Але ні. Їм потрібен був центр Києва, ремонтована квартира, балкон з видом. А коли все розвалилося, вони побігли до мами.
Мамо, ми лише на тиждень. Клянусь, я вже шукаю житло, божився Тарас.
І я, як дурень, повірив. Подумав: ну, тиждень це ще не кінець світу. Ми ж родина. Треба допомогти. Якби я тоді знав, до чого це призведе
Минув тиждень. Потім другий. Потім три місяці. Ніхто не шукав житла. Натомість вони влаштувалися так, ніби це їхній власний дім. Не питали, не допомагали, не вкладалися. А Оксана Боже, як я помилився на її рахунок.
Вона не готувала, не прибирала. Дні проводила з подругами, а коли залишалася вдома, лежала на дивані з телефоном. Я приходив з роботи, готував вечерю, мив посуд, а вона ніби постоялець у готелі. Навіть власної чашки не вимила.
Одного разу я обережно запропонував: може, знайдуть собі додаткову роботу? Так було б легше. Але відповідь була миттєвою:
Ми самі знаємо, що робимо. Дякуємо за турботу.
Я їх утримував, платив за воду, світло, газ. Вони не давали й копійки. А ще лаялися, якщо щось було не так, як вони хотіли. Кожне моє слово перетворювалося на бурю.
А потім, тиждень тому. Пізня ніч. Я лежу в ліжку, не можу заснути. У вітальні реве телевізор, Тарас і Оксана голосно сміються, базікають. А мені о шостій ранку на роботу. Я вийшов і сказав:
Ви вже ляжете спати, чи як? Мені рано вставати!
Мам,