Колись він назвав її “жалюгідною служкою” та пішов до іншої. Та коли повернувся отримав несподівану відповідь.
З дитинства Катерина чула одне й те саме від матері та бабусі: “У нашому роді жінкам не судилося знайти щастя у коханні”. Прабабця овдовіла у двадцять два, бабуся втратила чоловіка на фабриці, а мати лишилася сама з дитиною на руках, коли Катерині ще й трьох не було. Вона не вірила у прокльони, але глибоко в душі боїлась, що її любов так само скінчиться болем. Хоч і не хотіла цього, мріяла про домівку, чоловіка, дітей про тепло родини.
Майбутнього чоловіка, Романа, вона зустріла на фабриці, де працювала пакувальницею. Він був у іншому цеху, але обідали вони в одній їдальні. Так і закохалися. Усе сталося швидко: кілька побачень, пропозиція, весілля. Роман переїхав до її двокімнатної хати, яку вона успадкувала від бабусі. Мати вже пішла з життя. Спочатку було спокійно: народився перший син, потім другий. Катерина робила усе можливе: готувала, прибирала, доглядала дітей. Чоловік працював, носив гроші, але повертався додому все рідше, а розмови ставали коротшими.
Коли Роман почав приходити пізно з роботи, втомлений, з чужим парфумом на сорочці, вона зрозуміла. Не питала боялася лишитися самотньою з двома дітьми. Але одного дня не витримала:
“Подумай про дітей, будь ласка. Прошу тебе.”
Він мовчав. Лише холодний погляд. Без пояснень. Без крику. Наступного ранку вона приготувала йому сніданок, а він навіть не доторкнувся.
“Ти годна тільки на служанку”, сказав він з огидою.
Незабаром він пішов. Зібрав речі та вийшов за двері.
“Не кидай нас, будь ласка! кричала вона в коридорі. Дітям потрібен батько!”
“Ти жалюгідна служка”, повторив він і вийшов. Діти чули. Два хлопчики, сидячи на дивані, обійнявшись, не розуміли: що вони зробили не так? Чому тато їх покидає?
Катерина не зламалася. Жила заради них. Працювала прибиральницею, мила сходи, носила відра, вчила дітей читати, а коли зламалася пралька прала вручну. Хлопці швидко виростали і допомагали. Вона забула про себе, про мрії. Але доля вміє дивувати.
Одного разу в магазині вона випустила з рук пачку чаю. Чоловік підняв її і посміхнувся:
“Треба допомогу з пакетами?”
“Не треба”, відповіла вона розгублено.
“Все одно допоможу”, сказав він, уже беручи покупки.
Його звали Іван. Він почав частіше зустрічати їй у магазині, потім супроводжував додому, а згодом прийшов до її будинку допомагати з прибиранням. Діти спочатку насторожувались, але він був лагідним і терплячим. На першу вечерю приніс торт і білі троянди. Коли старший син пожартував:
“Грав у баскетбол?”
Він засміявся:
“У школі так. Давно вже.”
Пізніше зізнався:
“Був нещасний випадок. Говорити мені важко, рухаюся повільно. Дружина мене покинула. Якщо я тобі не сподобаюсь зрозумію.”
“Якщо дітям сподобаєшся залишайся”, відповіла Катерина.
Він зробив їй пропозицію. А потім попросив поговорити з дітьми.
“Хочу бути справжнім батьком.”
Ввечері вона пояснила синам. Вони обійняли її.
“Наш батько пішов і забув про нас, сказав молодший. Було б добре, якби хтось став нам татом.”
Так Іван став родиною. Вчив хлопців грати у футбол, допомагав із уроками, лагодив полиці, сміявся разом із ними. У домі зявилося життя. Минали роки. Діти виросли. Старший, Тарас, закохався і пішов по пораду до Івана. А тоді дзвінок у двері.
На порозі стояв Роман.
“Я був дурнем. Прийми мене назад. Почнемо все спочатку”
“Йди геть”, різко сказав Тарас.
“Так ти розмовляєш із батьком?!” закричав Роман.
“Не смій так говорити з моїм сином”, спокійно сказав Іван.
“Ти нам непотрібний, додав молодший. У нас уже є тато.”
Двері замкнулися. Назавжди.
Катерина стояла, дивлячись на цих трьох чоловіків її захисників, її родину, яку вона вистояла кровю, потом і сльозами. І нарешті вона була щасливою.