Я не спілкувався з батьком дванадцять років: недавно він прислав листівку з одним-єдиним словом
Дванадцять років тому. Дмитру було двадцять два. Щойно закінчив юридичний університет.
Одне слово змінило все. «Прости». Чарівне слово, наче ключ від заклятих дверей.
Прощення дає другий шанс. Любов силу ним скористатися.
Фарба під нігтями не відходила. Дмитро тер руки милом, намагаючись стерти спогади. Даремно.
Вода була крижаною. Обпалююче холодною. Так само, як і тоді дванадцять років тому.
Поштар приніс листівку зранку. Вона лежала на столі, мов невибухнутий снаряд. Дмитро боявся її торкнутися.
Почерк батька. Знайомий. Акуратний, немов виводив судовий вердикт.
На звороті одне-єдине слово. «Прости».
І більше нічого.
Дванадцять років тому. Дмитру було двадцять два. Щойно отримав диплом юриста.
Батько сидів у кабінеті. Перебирав папери. Підвів очі, побачивши сина.
Завтра тебе чекає Олексій Петрович, сказав він. О девятій.
Олексій Петрович. Партнер батька. Відомий адвокат.
Тату, нам треба поговорити.
Батько відклав документи. Подивився уважно. Насупив брови ніби щось відчував.
Кажи.
Я не піду до Олексія Петровича.
Пауза. Довга. Тиша дзвеніла у вухах.
Не розумію, повільно вимовив батько.
Я не хочу бути юристом.
Слова зависли у повітрі. Важкі, немов брили каменюк.
Батько підвівся зі стола. Підійшов до вікна. Став спиною до сина.
А ким хочеш бути?
Художником.
Батько обернувся. На обличчі спочатку подив, потім гнів.
Художником? перепитав. Ти жартуєш?
Ні. Я серйозно.
Дмитро памятав кожне слово тієї розмови. Кожну інтонацію.
Пять років навчався на юриста, бурмотів батько. Пять років!
Я вчився для тебе, відповів Дмитро. Не для себе.
Для родини! Для майбутнього!
Батько ходив по кабінету. Руки за спиною. Обличчя червоне, ніби після важкої праці.
Художники голодують, бурмотів. Живуть у злиднях.
Не всі.
Більшість. А ти не геній.
Дмитро дістав з рюкзака папку. Малюнки. Свої роботи.
Подивись, сказав він.
Батько взяв папку. Перегортав сторінки повільно. На обличчі не було емоцій.
Дмитро чекав. Сподівався. Може, зрозуміє. Відчує.
Хобі, сказав нарешті батько. Непогане хобі.
Це не хобі. Це моє життя.
Батько закрив папку. Поклав на стіл, немов викинув у смітник.
Твоє життя право, твердо промовив він. Все інше марнотратство.
Дмитро дивився на листівку. Вертав у руках. Картон щільний, добротний.
На лицьовому боці репродукція. Ван Гог. «Зоряна ніч».
Іронія? Чи визнання? Батько вибрав листівку з картиною, яка була символом синової мрії.
Чи просто випадковість?
Дмитро поставив листівку на полицю. Поруч світлина. Він з батьком на рибалці.
Йому було десять. Батько молодий, усміхнений. Ще не зневірений життям.
Коли все зламалося? Коли він став таким суворим?
Після смерті мами. Так, саме тоді. Дмитру було чотирнадцять.
Батько замкнувся. Зарився у роботу. Став вимогливим, ніби намагався втримати те, що не втримується.
Мама б зрозуміла, сказав тоді Дмитро. Вона любила мистецтво.
Помилка. Жахлива помилка.
Батько зблід. Стиснув кулаки.
Не смій! скрикнув. Не смій її згадувати!
Але це правда!
Правда в тому, що ти егоїст! Думаєш лише про себе!
Ту розмову не забути. Вона тривала години. Крики. Докори. Слова, що різали, як лезо.
Ти розчарування, сказав батько. Повне розчарування.
А ти тиран, відповів Дмитро. Не батько, а тиран.
Батько підійшов до дверей. Розчинив їх.
Іди геть, сказав тихо. І не повертайся.
Тату
Іди! Зараз!
Дмитро зібрав речі. Руки тремтіли. У грудях пустота, ніби вирвали серце.
Батько стояв у коридорі. Дивився у стіну. Навіть не глянув.
Тату спробував ще раз Дмитро.
Мовчання. Лише тиша. Ніби перед ним камяна статуя.
Дмитро вийшов. Двері замкнулися за ним. Назавжди.
Відтоді вони не спілкувалися. Дванадцять років.
Дмитро взяв телефон. Набрав номер батька. Палець завмер над кнопкою. Що сказати? «Привіт»? Після дванадцяти років мовчання?
Він поклав телефон. Підійшов до мольберта. Зняв покривало.
Полотно майже готове. Портрет батька. Писав його по памяті. Цілий рік.
Обличчя суворе, але очі сумні. Самотні, як у дитини, що заблукала.
Саме таким Дмитро його і запамятав. Не злим. Не жорстоким. А збитим з пантелику.
Він узяв пензель. Додав трохи тіні навколо очей. Промальовував зморшки