Три ночі я не можу закрити очі. Мене гризе сумління, немов голодний вовк, не даючи ані хвилини спокою. Я ніби стою на межі провалля, розриваючись між почуттям обовязку та власними страхами. Все через те, що я на восьмому місяці вагітності, і моє життя ось-ось зміниться назавжди. Після весілля я переїхала до чоловіка в інше місто, залишивши батьківський дім у далекому селі під Житомиром, за сотні кілометрів. Батьки лишилися там, і ми бачимося рідко то вони до нас, то ми до них, але ці зустрічі можна перелічити на пальцях однієї руки.
Недавно, під час однієї з таких візитів, ми з мамою сиділи на моїй маленькій кухні в нашій квартирі. За чашкою чаю вона ділилася спогадами про те, як важко їй було, коли я народилася. Вона розповідала, як лишилася сама з немовлям на руках, як виснажувалася до сліз, і лише її матір, моя бабуся, рятувала її від відчаю. Її слова торкнули мене за живе я уявила себе на її місці, безпорадну, розгублену, з новонародженою дитиною. І раптом, несподівано навіть для себе, випалила: «Мамо, а приїжджай до нас після пологів, поживи трохи, допоможеш мені». Очі мами засяяли, вона оживилася, ніби я подарувала їй другий шанс. Але тут же оголосила: «Ой, ми з татом із радістю поживемо у вас рік! А свою квартиру здамо, щоб вам грішми допомогти».
Я завмерла, наче мене облили крижаною водою. Її слова дзвеніли в голові, немов наспів. Я люблю тата, усією душею, він для мене цілий світ. Але я кликала лише маму, і не на рік, а на кілька тижнів, максимум на місяць поки не стану на ноги, не зрозумію, як бути матірю. А тут рік, та ще й з татом! Перед моїми очима миттю постала картина: тато, як завжди, виходить на балкон курити. Коли ми самі, я закриваю очі на цей запах тютюну, що просякає все навколо. Але з дитиною? Я не хочу, щоб моя дитина дихала цим димом, щоб її крихітні легені страждали від різкого смороду. А взимку? Тато буде то відчиняти, то зачиняти балконні двері, впускаючи в дім холодне повітря. Я вже бачу, як моя дитина кашляє, застужена, а я метуся у паніці, не знаючи, як її захистити.
І це ще не все. Тато у нас у гостях нудиться йому нічим зайнятися. Або цілий день дивиться телевізор, голосно вмикаючи старі фільми, або тягне чоловіка на пиво, і вони десь зникають аж до ночі. Я не проти, щоб він розслабився, але з немовлям у домі мені потрібен чоловік поруч, а не на посиденьках з тестем. Я уявила цей рік галас, дим, нескінченні клопоти і всередині все стиснулося від жаху.
Я набралася сміливості і сказала мамі прямо: «Мамо, я кличу лише тебе, і не на рік, а на місяць, не більше». Її обличчя похмуріло, очі наповнилися образою. Вона різко відповіла: «Без тата я не поїду. Або разом, або ніяк». І пішла, залишивши мене у важкій тиші. Тепер я сиджу, втупившись у пітьму, і відчуваю, як душа розривається на шматки. Чи правильно я вчинила? Чи не надто жорстко відрізала? Може, треба було погодитися, ковтнути свої страхи заради маминої радості? Але як я витримаю цей рік, якщо вже зараз задихаюся від однієї думки про це?
Сумління шепоче, що я егоїстка, що мама хоче мені допомогти, а я її відштовхую. Але серце кричить: я не впораюся, я хочу захистити свою дитину, свій дім, своє нове життя. Я не знаю, що робити. Лежу вночі, слухаю, як чоловік тихо дихає поруч, і думаю: а що, якщо я помиляюся? Що, якщо мама права, і я відбираю в неї можливість бути поруч у такий важливий момент? Чи це я права, і мені треба відстояти свої межі, поки вони не розсипалися під тиском чужих бажань? Де ж тут правда? Я тону в цих думках, і мені потрібне світло, щоб вибратися з цієї пітьми.