Привіт, мамо. Олеся намагалася говорити спокійно, але голос вийшов сухим і відстороненим.
Ой, Олесю! А ти чого сьогодні? Я ж тебе не чекала. відповіла Ганна Степанівна.
Слово «не чекала» встромилося в серце Олесі, наче гострий цвях, і лунало в голові знову і знову. «Не чекала»… Останнім часом її ніхто ніде не чекав.
Ну чого стала, як укопана? Заходь, я огірки закриваю. Так зайшла, чи щось трапилося? З Остапом усе гаразд?
Усе добре, мам, з Остапом. Ми їм на перший час кватиру зняли. Богдан заплатив одразу за три місяці, а далі хай самі…
Олеся дивилася на матір. Та, як завжди, була в справі. Так було завжди. З дитинства Олеся памятала, що мати постійно кудись поспішала.
«Треба швидше…», «забіжу в магазин, там привезли…», «сиди вдома, а я піду…», «Олесю, не заважай, бачиш працюю…». Ганна Степанівна більше цікавилася речами, ніж почуттями, і частіше казала «почекай».
Олесю, наливай чай сама, а то не встигаю, ще банки не простерилізувала. Гаразд?
Добре, мам. Олеся налила чаю, хоча пити його їй не хотілося.
Ну, то чого прийшла?
Мам… а тобі ніколи не хотілося розлучитися з татом? несміливо почала Олеся.
Нуу… ні, а нащо? Шило на мило міняти. Всі вони однакові, ці чоловіки! А що?
Мам… я хочу подати на розлучення.
Що?! А що сталося?! Загуляв, чи що?!
Ганна Степанівна явно не очікувала такого повороту, тому навіть перестала витирати банку.
Мам, ми якось… різні. Остап виріс, сам уже з дівчиною живе. Думаю, нам із Богданом треба розійтися…
Та що ж у вас коїться, Господи?!
Сьогодні двадцять пять років з дня нашого весілля. Вранці він навіть не згадав про це. Питав лише, де шкарпетки і коли буде сніданок. І все… Олеся гірко зітхнула.
І все?! Олесю, та ти ж дурна! Самодурка, ей-богу! Річниця весілля! Ет