Шепіт за склом
Санітарка, жінка з втомленим, обвітреним обличчям і очима, що втратили блиск від щоденного споглядання чужих страждань, незграбно переклала прозорий пакет Олесі з однієї натруженої руки в іншу. Поліетилен хруснув, порушуючи мертву тишу ліфта. У пакеті, ніби насмішка, яскравими плямами виділялися дитячі речі крихітний рожевий комбінезон із зайчиками, розпашонка з вишивкою «Я мамине щастя» та упаковка підгузків у біло-блакитну смужку. На упаковці була велика, нахабна цифра «1» для новонароджених. Для тих, хто лише починає свій шлях.
Ліфт, гуркотячи старими, зношеними тросами, повільно опускав їх на перший поверх, і з кожним серцем Олесине серце стискалося все більше, перетворюючись на крихітний, беззахисний груд болю.
Нічого, дівчино, голос санітарки пролунав хрипко й безнадійно, наче скрип несмазаних дверей у порожньому будинку. Ти молода, міцна. Ще народиш. Усе налагодиться Усе буде добре.
Вона кинула на Олесу швидкий, з-під лоба погляд, сповнений незграбного співчуття та бажання швидше завершити цей болісний спуск.
Діти старші є? запитала вона, щоб заповнити важку, давячу паузу.
Ні видихнула Олеся, дивлячись на мерехтливі кнопки поверхів. Її голос був пустим, безжиттєвим.
Це важче простягнула санітарка. Що твої вирішили? Ховатимете чи кремувати?
Ховатимемо, відвернулася, стиснувши до білизни губи, Олеся. Її погляд потонув у брудному, подряпаному дзеркалі ліфта, де відбивалося її власне, незнайоме обличчя бліде, спустошене.
Санітарка зрозуміло, майже професійно зітхнула. Вона бачила таких тисячі. Молодих, старих, зламаних. Життя в цих стінах ділилося на «до» і «після». І для Олесі щойно настало це саме «після».
Її забирали з пологового будинку саму. Не було конверта з рожевими чи блакитними стрічками. Не було щасливого похрюкування з-під ніжно загорнутого куточка. Не було усмішок, вітань, збентежених і щасливих поглядів родичів, скромних букетів гвоздик, що пахли зимою. Був лише чоловік, Дмитро, який стояв біля сходів лікарні з опущеними, сповненими провини очима, згорблений, ніби ніс на плечах нестерпний тягар. І була жахлива, палаюча льодом усередині порожнеча, яка дзвеніла у вухах і не давала дихати.
Дмитро обійняв її скупо, несміливо, ніби чужий, боячись дотиком завдати ще більшого болю. Його обійми не гріли. Вони були лише формальністю, ритуалом, який треба було виконати. Без жодних напутніх слів, без памятних, дурнуватих і таких же