Ранковий запис у щоденнику…
“Що ми тут робимо? Чому в чужу хату ліземо?” це були його перші слова.
“Все, Соломиро, між нами кінець. Хочу справжньої родини, дітей. Ти не можеш мені цього дати. Я чекав довго, терпів. Мені потрібен син. Вже подав на розлучення. Тобі три дні, щоб зібратись. Як поїдеш подзвони. Поки житиму у мами. Поспішай треба готувати оселю для дитини та її матері. Так! Не дивуйся, моя майбутня дружина вже чекає на дитину! Три дні і геть!”
Я мовчала. Що я могла відповісти?
Дитина в нас не виходила. Дмитро чекав пять років. За цей час три спроби, і всі марні.
Лікарі, яких я обійшла безліч, твердили, що я здорова. Чому ж тоді не виходило? Я ж вела правильний спосіб життя…
А потім мені стало зле на роботі, викликали швидку, але все сталося так швидко…
Двері грюкнули за ним, і я безсило впала на диван.
Не було ні бажання, ні сил збирати речі. Та й куди йти?
До заміжжя жила у тітки. Її вже немає, а хату продав її син. Повертатися до села, у стару бабусину хату? Шукати оренду? Що робити з роботою?
Питання роїлися, а відповіді треба було знайти негайно…
…Рано-вранці двері відчинилися увійшла свекруха.
“Ще не спиш? Добре. Прийшла стежити, щоб нічого зайвого не забрала.”
“Старі штани вашого сина мені не потрібні. Хочете, щоб я перерахувала свої?”
“Оце так нахаба! А раніше була тихою, слухняною. Я ж казала Дмитру після першого разу не зможеш ти народити.”
“Ви прийшли сказати мені це? Мовчіть краще і дивіться.”
“Куди складаєш сервіз?!”
“Мій. Залишився від тітки память.”
“А тепер тут буде пусто!”
“Мене це не турбує. Зате у вас буде онук.”
“Бери лише своє!”
“Ноутбук мій. Кавоварка, мікрохвильовка подарунки від колег. Машину купила до весілля. У вашого сина своя.”
“У тебе все є, тільки дитину не можеш дати!”
“Це вже не ваша справа. Мабуть, так Богу було угодно.”
“Бачу, ти й не шкодуєш! Може, спеціально все робила?”
“Ви несете дурниці. Мені навіть думати про це важко.”
Я оглянула оселю моїх речей більше не було. Щітка, косметика, капці…
Здається, щось забула. Свекруха заважала зосередитись.
Раптом згадала не було статуетки кота. У ній був секрет сережки та каблучка. Не дорогі, але память про бабусю. Дмитро вважав це мотлохом. Невже викинув? Все непотрібне він складав на балкон. Я відчинила двері…
“Що там шукаєш? Збирайся та йди!” знову донеслося. “Прощаєшся з оселею? Ну, прощайся. Такої в тебе вже не буде.”
Кіт знайшовся все на місці. Тепер можна їхати.
“Ось ключі. Прощавайте. Сподіваюся, більше не побачимось.”
Заїхала до офісу. Ще була на лікарняному, але попросила відпустку.
“Всі співчуваємо, але як без тебе? Три тижні вистачить? Будь на звязку без тебе половина проектів встане.”
“Добре. Мені потрібно відволіктися. Дякую.”
“Допомога потрібна?”
“Ні.”
“Виплачу відпускні та премію.”
“Дякую, це доречно.”
Навіть не шукала квартиру поїхала додому, у село. Ніхто мене там не чекав. Бабусі не стало три роки тому, а маму я ніколи не бачила. Вона померла, народжуючи мене…
А тепер я сама не можу народити…
Година дороги і ось я біля хати. Яблуня. Тюльпани.
Востаннє ми з Дмитром були тут восени шашлики, відпочинок…
Заїхала на подвіря. Ключ від комори лежав у хаті.
Відчинила двері. Тиша. На столі брудний посуд. Чому минулого разу не встигла прибрати?
Ні, я прибирала! Значить, хтось був тут!
Дві чашки, тарілки, пакети від соку, пляшки улюбленого ігристого Дмитра. Це точно не з осені…
Значить, він був тут. Але з ким?
Та вже й неважливо…
Ключ був лише в мене мабуть, зробив дублікат. Час міняти замки.
Нове життя. Спочатку прибирання, потім гаряча ванна.
Хотіла змити з себе все минуле…
Коли збиралася виходити стук у двері, потім у вікно.
“Хто там?!”
“У вас усе гаразд?” чоловічий голос.
“Так…” відповіла здивовано.
“Вибачте.”
Вийшла біля хати стояв незнайомий чоловік.
“Я ваш сусід. Весь день спостерігав дим ішов із комина. Подумав, чи не сталося чого…”
“Дякую, усе гаразд.”
“Ви родичка Дмитра? Він нещодавно був із дружиною… Сестра?”
“Ні. Колишня дружина. Майже колишня.”
“А хата ваша?”
“Моя.”
“А я тут тимчасово. Друг дозволив пожити. Теж розлучаюся. Завтра вже вільний. Якщо допотрібна звертайтесь. Я Олег.”
“Я Соломира. Зачекайте… Ви можете замок поміняти?”
“Можу. Скажіть, коли зроблю.”
“Якнайшвидше. Завтра куплю.”
“Давайте я подивлюся раптом не те візьмете. Мені в місто якраз.”
“Добре.”
Минуло два тиж