Якщо думаєш, що я для тебе нічого не роблю спробуй прожити без мене! випалила дружина.
Того вечора тиша в будинку була наче густіша, важча. Марія повільно помішувала борщ, слухаючи, як дзижчать годинник на стіні. Колись цей звук дратував коли кімнати наповнював сміх синів, їхні голоси та безперервна метушня. Тепер же дзижчання годинника стало єдиним сусідом у порожньому просторі колись шумного дому.
Вона кинула швидкий погляд на чоловіка. Василь, як завжди, сидів, втупившись у телефон. Світло від екрану відбивалося в його окулярах, малюючи химерні блики. Раніше це здавалося милим ось він, її чоловік, вдома, поруч. Тепер ця картина викликала лише глухе роздратування.
Вечеря готова, промовила Марія, намагаючись, щоб голос звучав звично.
Він кивнув, не піднімаючи голови. Вона розставила тарілки гарні, з сервізу, який берегла для особливих випадків. Хоча які тепер особливі випадки? Сини заходять рідко, онуків поки що нема. Залишилися лише вони удвох у цьому великому будинку, де кожен куток памятає кращі часи.
Марія налила борщ, акуратно поклала свіжу зелень петрушку та кріп з підвіконня, де сама вирощувала трави спеціально для його улюблених страв. Поруч із тарілкою поставила свіжий хліб, тільки що нарізаний шматочками.
Василь нарешті відклав телефон і взяв ложку. Вона завмерла, чекаючи реакції. Перша ложка. Друга. На третій він скривився.
Знову несмачно, буркнув він, відсуваючи тарілку.
Щось обірвалося всередині. Марія подивилася на свої руки почервонілі від гарячої води, з грубою шкірою. Весь день вона провела на ногах: прала його сорочки, прасувала штани, готувала цей чортів борщ. На плиті ще грівся його улюблений чай той самий, який вона спеціально заварювала певним способом, бо “іначе несмачно”.
Вона перевела погляд на стосок випрасованої білизни кожна річ складена ідеально, як він любить. Двадцять пять років. Двадцять пять років вона складала ці чортові сорочки певним чином, бо “іначе мнуться”.
Знаєш що її голос задрижав, але не від сліз від злості. Якщо думаєш, що я для тебе нічого не роблю спробуй прожити без мене!
Він підняв очі вперше за вечір справді подивився на неї. У його погляді читалося здивування, ніби він не вірив, що ця тиха, слухняна жінка може підвищити голос.
Марія різко встала. Стілець із грюком відїхав, але їй було все одно. Вона схопила пальто старе, куплене ще три роки тому, бо “навіщо тобі нове, це ще носить і носить”.
Ти куди? у його голосі промайнуло тривожне, але вона вже не слухала.
Вхідні двері гепнули за її спиною. Прохолодне вечірнє повітря вдарило в обличчя, і вперше за багато років Марія відчула, що може дихати повними грудьми. Вона не знала, куди йде. Не знала, що буде далі. Але вперше за довгі роки відчула не страх перед невідомим, а дивне, пяняче почуття свободи.
Невеличка квартира на четвертому поверсі зустріла Марію непривичною тишею. Не тією давлячою, що переслідувала її вдома, а якоюсь іншою легкою, повітряною. Тут не було годинника, що відмірював хвилини її життя, не було докірливих поглядів і звичного “а чому”.
Вона прокинулася рано роками вироблений звичай вставати о шостій, щоб встигнути зварити сніданок, випрасувати сорочку, зібрати портфель Але сьогодні все було інакше. Марія лежала у незнайомому ліжку й дивилася, як сонячні промені повільно повзуть по стіні. Ніхто не поспішав її, не вимагав уваги, не чекав звичного обслуговування.
Я можу просто полежати, прошепотіла вона і тихо засміялася від цієї думки.
Але старі звички так просто не відпускали. Руки самі тягнулися заправити ліжко, витерти пил, почати звичний цикл домашніх справ. Марія зупинила себе:
Ні. Сьогодні я робитиму те, що хочу я.
Вона довго стояла перед дзеркалом у ванній, розглядаючи своє відображення. Коли востаннє вона справді дивилася на себе? Не мимохідь, не поспіхом перевірити, чи все гаразд перед виходом а по-справжньому? Зморшки біля очей стали глибшими, у волоссі помітно більше сивини. Але очі очі наче ожили.
На вулиці було свіжо. Жовтневий ранок пах опалим листям і кавою з найближчої кавярні. Раніше вона проходила повз це місце сотні разів, поспішаючи за продуктами. “Даремна витрата грошей”, завжди говорив Василь. І вона погоджувалася, переконуючи себе, що вдома кава смачніша.
Дзенькнув дзвоник над дверима. Всередині пахло свіжою випічкою та корицею. Марія нерішуче завмерла біля входу, відчуваючи себе не запрошеною гост