Ти нам не рідня, сказала свекруха і переклала мясо з тарілки невістки назад у каструлю.
Марічка завмерла біля плити, стискаючи порожню тарілку. На дні лишилося трохи підливи від гуляшу, який Надія Степанівна щойно готувала. Шматки мяса один за одним зникли назад у каструлю, ніби свекруха перевіряла кожен.
Що… що ви сказали? прошепотіла Марічка, не вірячи власним вухам.
А що тут незрозумілого? Надія Степанівна витерла руки об фартух. Ми тебе в родину не кликали. Ти сама до нас причепилася.
У кухні стало так тихо, що чуло, як у каструлі булькотить борщ. Марічка поставила тарілку на стіл, відкинула пасмо волосся. Руки дрижали.
Надіє Степанівно, ми ж із Андрієм пять років одружені! У нас донька…
То й що? перебила свекруха. Оленка наша кровиночка, це так. А ти так і залишишся чужою.
Двері відчинилися, увійшов Андрій. Волосся зімяте, сорочка розстібнута видно, тільки прокинувся після нічної зміни.
Що тут коїться? оглянув жінку й матір. Чого сваритесь?
Ми не сваримось, спокійно відповіла Надія Степанівна. Просто пояснюю твоїй дружині, як у нас у домі прийнято.
Андрій нахмурився, подивився на Марічку. Вона стояла бліда, губи стиснуті.
Мамо, що ти їй сказала?
Правду. Що мясо не всім. Родина велика, а шматків мало.
Марічка відчула, як у горлі стиснуло. Ось і все. Пять років вона думала, що стала рідною. Пять років намагалася догодити свекрусі, терпіла її знущання, сподівалася, що з часом стане легше.
Андрію, я поїду до мами, тихо сказала вона.
Яка ще мати?! скрикнула Надія Степанівна. Твій дім тут! Чи ти думаєш, що можеш тікати, коли захочеш?
Мамо, годі, Андрій підійшов до дружини. Що трапилося?
Марічка мовчала. Як пояснити, що його мати щойно дала їй зрозуміти вона тут ніхто? Що навіть тарілка гуляшу це вже занадто?
Я заберу Оленку, сказала вона замість відповіді. Поживемо у мами кілька днів.
Навіщо? здивувалася свекруха. Я тут, навіщо дитину возити?
Бабуся вважає, що її мати не рідня, тихо відповіла Марічка. Може, і онуці краще буде десь інше.
Вона повернулася й пішла з кухні. Андрій схопив її за руку.
Марічко, стій! Давай по-людськи, що сталося?
Вона обернулася. Чоловік дивився збентежено, а свекруха біля плити вдавала, що помішує борщ.
Запитай у мами, сказала Марічка. Вона тобі краще пояснить.
***
У кімнаті трирічна Оленка грала з ведмедиком. Побачивши маму, дівчинка зраділа.
Мамо! Дивись, мій ведмідь спить!
Молодець, серденько, Марічка присіла, обняла її. Ти голодна?
Так! Бабуся казала, що сьогодні гуляш!
Буде, рибко. Тільки ми з тобою поїдемо до бабусі Тетяни.
До твоєї мами? Оленка захлопала в долоні. Ура! А тато поїде?
Ні, тато залишиться.
Марічка почала збирати речі. Плаття, шкарпетки, іграшки усе, що знадобиться на кілька днів. У кімнату зазирнув Андрій.
Ну що за дурниці? Через якусь дрібницю тікати?
Дрібниця? Марічка випросталася. Твоя мати сказала мені, що я не рідня! Забрала в мене їжу! Це дрібниця?
Та хіба ж вперше вона щось вигадала? Завтра забуде.
А я не забуду, Андрію! Це ж не перший раз.
Та годі тобі! Мати просто втомилася. На роботі напруга, ось і зірвалася.
Марічка гірко усміхнулася.
Втомилася? Пять років утомлюється? І весь цей час на мені?
Ну, ігноруй її!
Ігнорувати те, що мене у власному домі називають чужою? Андрію, ти сам чуєш, що кажеш?
Він пройшовся кімнатою, потираючи потилицю. Знайомий жест так він робив, коли не знав, що сказати.
Марічко, ну куди ти подінешся? Ми ж родина. У нас дитина.
Саме тому й їду. Не хочу, щоб Оленка чула, як мене принижують.
Хто тебе принижує? Мати просто висловила думку.
Думку? Марічка зупинилася. Вона відібрала в мене їжу! Назвала чужою! Це “думка”?
Ну… може, різко сказала. Але ж ти знаєш, мати сама нас виростила. Батько пішов, вона нас із сестрою підняла. Звикла все контролювати.
І що, тепер я маю до кінця життя терпіти її контроль?
Андрій сів на ліжко, взяв її за руки.
Давай без скандалів. Я поговорю з нею.
Що ти скажеш? Що я теж людина? Що я маю почуття?
Так. Скажу, щоб не грубила.
Марічка похитала головою.
Андрію, річ не в грубості. Твоя мати мене не приймає. І ти це знаєш.
Їй просто час потрібен…
Пять років мало?!
З кухні почувся голос Надії