ЖИЛИЦЯ
Микола Степанович сорокарічний інженер пішов від дружини. Залишив квартиру, майно; забрав лише старенького «запорожця», що дістався від батька. У нього й завантажив валізу з особистими речами.
Поділом майна займатися не хотів: «Донька росте, нехай їй усе лишиться».
З дружиною давно не було порозуміння; останнім часом він чув від неї лише два слова: «Дай грошей». Микола віддавав зарплату, премії, тринадцяту зарплату, а грошей їй чомусь не вистачало. Пообіцяв щомісяця платити аліменти та, окрім цього, допомагати доньці.
Спочатку жив у товариша, потім дали кімнату в гуртожитку, а як цінного фахівця поставили в чергу на житло. Було це у 80-х роках минулого століття у радянські часи квартири громадянам нашої країни давали безкоштовно.
Микола два роки жив у гуртожитку, поки підприємство будувало девятиповерхівку. А потім його запросили до профкому:
«Миколо Степановичу, звернувся голова профкому, ви живете самотужки, вам належить однокімнатна квартира, але є можливість дати двокімнатну, хоч і малогабаритну. Ви у нас висококласний спеціаліст, тому отримуйте ключі».
Микола навіть здивувався: «Дякую, звісно, радий, що тепер матиму свій кут».
За місяць він зібрав свої нехитрі речі, серед яких більшість була технічної літератури, завантажив у того ж «запорожця» й поїхав до нової квартири.
Ліфт ще не працював, тож Микола піднявся на пятий поверх пішки, з хвилюванням підійшов до квартири номер сімдесят два, дістав ключа й встромив у замок.
«Що за диво? здивувався він. Ключ не підходить».
Раптом почув за дверима шепіт і шурхіт. Почав стукати, вимагаючи відчинити, але у відповідь тиша. Спустився, знайшов слюсаря, і вони розкрили двері. У квартирі явно хтось жив: речі ще не були розставлені, стояли де попало. У передпокої його зустріла жінка й перелякано подивилася на двох чоловіків:
«Не виселюся, і виселити мене не маєте права, сказала вона. У мене діти».
Микола побачив двох хлопчиків років семи й восьми, які теж зі страхом спостерігали за подією. Він спробував пояснити, що це його квартира, що у нього є ордер, а вона вселилася самовільно.
«Спробуй вигнати мене з дітьми на мороз!» відчайдушно кричала жінка.
Микола пішов. У профкомі розповів усе. Незабаром зясувалося, що жінка вдова, чоловік загинув, жила у аварійному бараку, де залишилися лише пияки. Зиму той барак не прогрівав, скільки його не топи. Жінку звали Олеся, вона довго бігала по міській адміністрації, стояла в черзі на житло, але її постійно відсували. І от, не витримавши, вона заселилася у новий будинок.
«Виселятимемо, рішуче сказав голова профкому. Подамо до суду. Це займе час, тож треба потерпіти».
«Чи не можна вирішити це мирним шляхом? запропонував Микола. Може, поговорити з нею».
«Спробуй, якщо почує, пож