15 жовтня.
Сьогодні я прокинувся від звуків посуді на кухні. Мама, як завжди рано, готувала татові сніданок перед роботою. Я посміхнувся, прислухаючись може, почую вітання? Але з кухні лише доносилися звичайні розмови про те, що зранку знову накрапає, а парасольку забули в автобусі.
Я сів на ліжку, поправив піжаму з блакитними квіточками. Сьогодні мені виповнилося девять років. Цілих девять! Вчора я кілька разів нагадував мамі про свій день народження, а вона кивала: «Звісно, серденько, памятаю». Але зараз ніхто не поспішав мене вітати.
Оленьку, снідати! покликала мама звичайним голосом, без жодної урочистості.
Я швидко вдягнувся і вибіг на кухню. Тато сидів із газетою, мама розкладала по тарілках млинці. Я зупинився біля дверей, чекаючи.
Доброго ранку, сину, сказав тато, не відриваючись від газети. Сідай, а то запізнишся до школи.
Доброго ранку, тихо відповів я, підходя до столу.
Може, вони хочуть зробити сюрприз? Може, зараз винесуть торт? Але мама, ніби нічого й не трапилось, поставила переді мною тарілку зі сметаною.
Їж швидше, уроків сьогодні багато, сказала вона, витираючи руки.
Мам, а ти памятаєш, яке сьогодні число? обережно запитав я.
Пятнадцяте жовтня. Чому? мама подивилася на мене розгублено.
Так… нічого.
Пятнадцяте. Вона памятала дату, але не зрозуміла, що вона означає. У грудях заболіло, але я намагався не показувати.
Тато допив каву, поцілував маму в щоку й мене в чоло.
Побігли. Побачимось увечері.
Залишилися ми з мамою вдвох. Вона прибирала, наспівуючи. Я доїв млинці, хоча вони здавалися гіркими, як полин.
Мам, може, щось спекемо? спробував я ще раз. Наприклад, торт?
Олежку, який торт у будень? Ввечері ж до лікаря йдемо, памятаєш? Запис на шосту.
Я памятав, але сподівався, що мама перенесе. У день народження до лікаря не хотілося.
А може, відмінимо?
Та ну, запис за місяць! Збирайся до школи.
Я пішов у свою кімнату. У дзеркалі на мене дивився хлопчик із сумними очима. «Може, вони згадають пізніше?»
У школі я весь день чекав, щоб хтось привітав мене. Найкращий друг Денис міг би згадати ми ж планували, як святкуватимемо. Але Денис весь день тільки й говорив про контрольну з математики.
На великій перерві я підійшов до нього.
Денисе, а ти памятаєш, про що ми говорили щодо пятнадцятого жовтня?
А що таке пятнадцяте?
Я зрозумів, що він теж забув.
Додому йшов повільно, розглядаючи вітрини. У кондитерській торти, у магазині іграшок машинки. Все це могло б бути подарунками, але ніхто не згадав.
Дома мама зустріла мене звичайними питаннями про уроки.
Як у школі? Що отримав?
Добре. Пятірку з української.
Молодець! А тепер роби уроки, а потім до лікаря.
Я взяв аркуш паперу й кольорові олівці. Якщо ніхто не памятає, я сам собі намалюю вітальну листівку.
Намалював торт, свічки, написав: «З днем народження, Олежку!»
У поліклініці було тихо. Лікарка, молода жінка, подивилася моє горло.
Скільки років пацієнтові?
Девять, відповіла мама.
Девять? лікарка усміхнулася. А коли день народження?
Я подивився на маму.
Сьогодні.
Мама зблідла.
Сьогодні? Олежку… я забула…
Вона обняла мене, і я відчув, як її сльози падають мені на волосся.
Пробач мене, серденько…
Додому їхали мовчки. Біля магазину мама зупинилася.
Біжи додому, а я забіжу по справі.
Дома тато теж схопився за голову.
Я теж забув…
Мама повернулася з пакетами: торт, свічки, іграшкова машинка.
Це все, що встигла.
Тато надув кульки, мама запалила свічки.
Загадуй бажання!
Я загадав, щоб вони більше не забували.
Торт був смачний, із вишневим кремом. Мама розповідала, як у дитинстві впала з нового велосипеда, а тато згадав, як його бабуся переплутала сіль із цукром у торті.
Перед сном мама прийшла до мене.
Ти мене пробачив?
Так, мамо.
Ти дуже добрий. Я пишаюся тобою.
Коли вона пішла, я дістав із-під зошита листівку. Завтра покажу їм нехай бачать, що їхній син вміє робити свято навіть із самотності.
Сьогодні я зрозумів: родина це не про те, щоб ніколи не помилятися. А про те, щоб виправляти помилки разом.