Щастя старої комуналки
Сиділа я на кухні, пила чай із мятою, чекаючи на чоловіка. Ключ зашурхав у замку увійшов Тарас, похмурий і мовчазний.
Привіт, першою промовила я. Вечеря в холодильнику, але вже холодна.
Привіт, відповів він, не дивлячись на мене. Не треба. Я за речами. Заберу своє та піду.
Я застигла, ніби мене облили крижаною водою. Він уже тягнув з шафи стару валізу.
Куди? ледь вимовила я.
До іншої. Майже рік вже. Вона вагітна. У нас буде син.
Слова падали, наче камені. Дванадцять років разом і ось так. Навіть не подивився в очі.
Вийшов, хлопнувши дверима. Я лишилася одна серед цих стін, які раптом стали чужі.
Батьківський будинок у селі єдине, що залишилося. Але жити там? Без роботи, без зручностей? Ні. Продала його сусідчиним родичам, які мріяли побудувати новий. Грошей вистачило лише на кімнату в старому гуртожитку.
Сусіди тихі, порядні: Марія Петрівна, літня вчителька на пенсії, і Василь Степанович, колишній професор. З ними я майже не спілкувалася. Поки не сталося те, що змінило все.
Перед 8 Березня мій колега Олег раптом заговорив про “паузу” в наших стосунках. Повернулася додому зла, відкрила холодильник а там немає сиру, який я купила.
Хто взяв мій сир?! скрикнула я на всю кухню.
Я викинула, Наталко, спокійно відповіла Марія Петрівна. Він уже пліснявився. Не хотіла, щоб ви отруїлися.
Мене затрясло від злості. Викинули мою їжу? Після всього, що сталося?
Хто вам дозволив чіпати мої речі?! зашипіла я.
Василь Степанович, не відриваючись від газети, промовив:
Гнів ваш не до нас. Вам просто боляче.
А ви-то тут до чого? вибухнула я. Якщо такий мудрий, чого в комуналці живете?
Марія Петрівна пішла, похитуючи головою. Я грюкнула дверима.
Але пізніше, коли трохи заспокоїлася, зрозуміла: сир дійсно був зіпсований. І сором обпалив мене. Пішла вибачатися.
Марія Петрівна розповіла мені про Василя Степановича. Він продав свою квартиру, щоб лікувати дружину за кордоном. Але вона не вижила. Після цього він залишився з боргами й переїхав сюди.
Наступного дня я принесла йому торт. Виявилося у нього день народження.
За столом зявився син Марії Петрівни Андрій, далекобійник. Веселий, мудрий. Ми говорили до пізньої ночі. А потім пішли гуляти сніжними вулицями.
Повернуся за тиждень, сказав він на прощання. Почекаєш?
Я почекала.
За рік ми одружилися. Народився наш Юрко. Тепер, коли Андрій у рейсі, ми з сином ночуємо в моїй кімнаті. Марія Петрівна й Василь Степанович нянчаться з онуком.
Життя як зима. Здається, все замерло, але під снігом уже росте нова трава.