Ой, дитинко, присядь біля мене, бо хочу розповісти тобі казку не про веселу, а про таку, що серце стискає, мов морозом обвіяне. Це історія про мою родину, що розсипалась, як пісок у долоні, і про те, як я опинилася тут, у будинку для літніх, де дні пливуть повільно, немов річка взимку.
Колись у мене було пятеро дітей кожен, як зірка на небі, світив по-своєму. Ми жили в селі, де хата наша стояла, немов вартовий, згадуючи сміх моїх батьків. Я плекала цей дім, вірячи, що рідні це коріння, що тримає дерево, хоч би який вітер дмухнув.
Та час гризе все, наче миша папір. Першою відлетіла Оксана найстарша. Вона пішла за багатим купцем, поїхала до Києва, у світ, де гроші шелестять, як осіннє листя. Спочатку листи приходили, потім лише короткі дзвінки. А потім і вони перестали. Казала, що справи, що часу немає. А я все чекала біля вікна, немов та стара верба, що шуміла колись у дворі. Дізналась, що вона має нове життя, де я лише далекий відлунок. Тоді вперше відчула, як щось тріснуло всередині.
Другим був Тарас син, що мав душу поета, але руки, мов у бурлаки. Він блукав між шинками, шукаючи щастя на дні чарки. Я годувала його, як птаха, а він тільки все глибше тонув. Одного вечора він прийшов, запахний горілкою, і кинув мені слова, що різали, як ніж. На ранок його не було. І досі немає.
Третя Соломія, тиха, мов тінь. Вона пішла за чоловіком у Карпати, де тумани закривають сонце. Рідко писала, а коли приїжджала, була чужою, наче прибула з іншого світу. Коли я захворіла, вона сказала, що не може приїхати худобу треба годувати. Тоді я зрозуміла: для неї я вже не мати, а лише голос із минулого.
Четвертий Богдан. Він був схожий на мене працьовитий, як бджола. Разом ми клали нову стріху, разом пекли пасочки. Але потім у нього зявились свої діти, і я стала для нього лише далеким світлом у вікні. Він рідко заходив, а потім і зовсім перестав. На запитання відповідав: «Спокійно, мамо, усе добре». Але добре було тільки йому.
І останній Юрко. Він тримався найдовше. Поки був малим, ми жили, як дві ягідки в одній чашечці. Але потім він поїхав до Львова вчитися, знайшов роботу. Обіцяв писати, обіцяв приїжджати. Спочатку листи летіли часто, як ластівки, потім рідше. А потім зовсім припинилися. Раз він завітав на ден