Чоловік поспішав до аеропорту. Але те, що він побачив по дорозі, змусило його зупинитися.
Того дня все йшло звичним ходом, окрім зливи, що розливалася вулицями Києва. Він уже майже запізнювався на рейс, коли раптом помітив жінку під дощем із маленькою дитиною на руках. На мить він хотів проїхати повз, але голос сумління переміг він зупинився, вийшов із авто й підійшов до неї.
Доброго дня, промовив він. Чим можу допомогти? Чому ви тут стоїте із цим чарівним малюком?
Жінка глянула на нього, і в її очах він побачив безвихідь. Мені нікуди йти, відповіла вона. Чоловік вигнав нас, і тепер я не знаю, що з нами буде.
Без вагань він дістав із кишені ключі від своєї оселі й наказав водієві відвезти їх додому, забезпечити всім необхідним, а сам рушив далі.
Дві неділі потому він повернувся з подорожі й прямим курсом подався додому. Постукав у двері ніхто не відчиняв. Вони були незамкнені, і він увійшов.
Те, що він побачив, вразило його.
Він застиг на порозі, серце закалатало. У вітальні стояла жінка з дитиною, але це були не ті обличчя, що він зустрів під дощем.
На підлозі акуратно лежали іграшки, на столі парував свіжий борщ, а на фортепіано лежала маленька записка: *«Дякуємо за вашу доброту. Ми вдома»*.
Та раптом його погляд впав на кут кімнати. Там, загорнувшись у мякий плед, сиділа дитина, підтягнувши коліна до грудей.
Вона була йому незнайома, і водночас наче знайома. Ті самі очі, що в малюка під дощем, тільки тепер це був уже семирічний хлопчик.
Жінка підвела голову й усміхнулася, але в її погляді крилася тривога. Він знайшов нас сам. Ми називаємо його нашим дивом.
Він відчув, як напруга зникає, але на зміну їй прийшло щось інше. Це була не просто вдячність. Це була таємниця, яка ховала в собі щось дивовижне.
