Було колись у нашому краї… Селом ходила неправда про одну матір, бо сором був великий.
У скромному вузлику, зібраному на останню путь, лежали листи… від доньки. Марія взяла їх у руки й поклала небіжчиці під подушку. Нехай візьме їх із собою в вічність… разом із тим важким соромом.
З невигаданого. Важка правда.
Ганна з молодих літ вірила у сни. То так вже склалося. Бувало, дівчата в полі розкажуть свої сонні видіння, а вона задумається і пояснить, що до чого. Рідко помилялася. А свої сни завжди відчувала наче наяву. Найчастіше їй снилося, що вона летить. Підніметься над стріхою, розпрямить руки і в небо! Таке було відчуття, ніби справжнє! А один сон приходив до неї знову і знову: білі коні в сірих яблуках, запряжені у сани, а в санях вона й Михайло, тримають віжки. Крутіють, мчать угору, аж дух перехоплює! Кидають упряж і ховаються в санях… летять… Цей сон бував часто, поки чоловік був живий. А коли його не стало вона все ще бачила тих коней, тільки вже без нього. Він стояв поруч, усміхався, але віжок у руки не брав… Їй так подобалися ті польоти, хоч і знала кінь уві сні до добра не доведе. То хвороба, а то й смерть сама приходить… От так «політає» вночі, а вдень або тиск скаче, або серце болить…
Але тієї ночі вони знову були разом у санях. Тільки віжка не було. Коні неслися все вище, аж до хмар. А на білій хмарці сиділо янголятко з крильцями й дивилося на них. «Оленко! Моя Оленко!» скрикнула вона уві сні так голосно, що прокинулася…
«Пора… Пора вже зібратися…» промовила тихо, без сліз, без розпачу.
У хаті завжди любила чистоту, то й тепер підлогу вимила, килими витрусила. Дістала той вузлик що відклала ще давно, розібрала речі, навіть записки написала, кому що лишає. Бо знала без неї ніхто не розбере. Чужі люди будуть шукати… А якщо й зайде хто то тільки Марія. Вона єдина навідувалася, немов рідна сестра. Інші подруги вже поспочивали, а нові не приходили ноги вже не ті… А Марія ще жвава. Забіжить…
Ганна взяла зошит і ручку, почала писати.
«Пробач мені, Марієчко. Ти для мене найрідніша. Прожили ми з тобою, як сестри… Не винось на люди мого сорому, прошу. Мені вже, мабуть, і байдуже буде, що скажуть, але все ж… Багато років я брехала людям і тобі, сестро, що моя донька дбайлива, тільки через хворобу не їздить… А правда в тому, що я й сама не знаю, де вона. Може, жива, але покинула мене давно. І щоб не було соромно, я вигадала цю історію… Не шукай її. Поховай мене біля Михайла, де місце залишила. А хату тобі. Може, щось твоїм онукам знадобиться. Не вийшло в